Богослов'я в Україні

Тарас Добко, заступник декана філософсько-богословського факультету Львівської Богословської Академії, Львів

Криза, якою охоплене сучасне українське суспільство, має духовні витоки і пов’язана з втратою ціннісних орієнтирів у часи тоталітаризму. Не в останню чергу причиною такого стану справ стала втрата зв’язку з християнською духовною культурою та її винесення за межі громадського життя. Це також торкнулося богословської освіти, яка була витіснена зі свого історичного місця у вищій школі.

Нова освітня політика повинна взяти до уваги релігійний вимір життя своїх громадян, зокрема через відновлення наукової та історичної справедливості щодо богословської освіти та створення необхідних умов для її функціонування на рівні з іншими науками. Кваліфіковані фахівці-богослови зможуть плідно використати багатий досвід християнства у розв’язанні соціальних та гуманітарних проблем українського суспільства.

Той, хто уважно стежив за перебігом візиту в Україну Святішого Отця Івана Павла II, не міг не побачити, як за різних нагод, з уст різних людей звучали побажання і вимоги надати богословській освіті в Україні належного статусу. Слід сказати, що сама проблема державного визнання богословської освіти в Україні, а зокрема внесення окремої спеціальності “Богослов’я” в “Перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах”, не нова. Вже протягом останніх чотирьох років її з наполегливістю ставлять перед українською владою всі християнські Церкви, однак ніяк не можуть дочекатися остаточного вирішення цього питання. Проблема також у тому, що чим далі, тим ймовірніше, що будь-яке рішення у цьому питанні буде радше політичним, ніж предметним. Мені б цього не хотілося, тим більше, що на моє переконання, не існує жодних предметних перешкод для визнання богослов’я в Україні.

Брак належних богословських знань часто обумовлює підміну реального душпастирства примітивним заробітчанством, провокує душевні травми вірних, звужує масштаби бачення церковних і суспільно-політичних проблем, плекає заздрісну нетерпимість до людей іншої віри або світогляду. Про гірку достовірність цих слів не раз свідчить наш власний досвід.
Саме усвідомленням цих проблем продиктоване відновлення діяльності та відкриття в Україні нових богословських навчальних закладів, в яких вищу богословську освіту здобувають тисячі українських громадян, причому не тільки кандидатів у священство, але й світських людей. Це і Духовні академії УПЦ МП і УПЦ КП в Києві, Колегія Патріарха Мстислава у Харкові (УАПЦ), Львівська богословська академія (УГКЦ), Коледж ім. св. Томи Аквінського в Києві (РКЦ), чимало Духовних семінарій та ін.

Враховуючи посткомуністичний період розвитку нашого суспільства, можу і повинен поставитися з розумінням до сумнівів, застережень чи навіть упереджень, які можуть виникати у багатьох наших співвітчизників стосовно можливості і потреби державного визнання богослов’я. А незручних питань виникає дійсно чимало. Одне з найбільш поширених : що виграє сама держава від визнання богослов’я рівнею інших наук, кожна з яких займає якусь важливу нішу у житті суспільства і держави?

Я би хотів відповісти словами Президента України з його промови на прощанні зі Святішим Отцем: “Будь-які спроби побудувати суспільство без Бога не залишають по собі нічого, крім „мерзоти запустіння“ у душах людей”. Виглядає, отже, на щастя, що наша держава далека від того, щоб бачити у релігії гальмо індивідуального та суспільного життя людей. На мою думку, позитивне значення секуляризму, якщо вже вживати цей термін, полягає у розмежуванні функцій між церквою і державою, у невтручанні у повноваження один одного, у своєрідному поділі праці на благо людини. Секуляризм у цьому значенні не означає світоглядного розлучення церкви і держави, а радше передбачає спільну працю над спільним пріоритетом – добром кожної людини, її вічним і дочасним добром.

Потреба у богослов’ї випливає в першу чергу із самої природи людини, її релігійного та екзистенційного досвіду. А тому, тут дозволю собі використати думку о. Петра Ґаладзи, колишнього декана Львівської Богословської Академії, “будь-яка держава чи суспільство, які претендують на освіченість, але не готові визнати трансцендентного виміру людського життя, приречені втратити той потенціал, який може зробити з життя щось набагато більше, ніж просто виживання.” У цьому відношенні ставлення до богословської освіти та науки може вважатися тестом на вірність ідеалам громадянського суспільства, в якому держава з пошаною ставиться до законних інтересів громадян та гарантує їх здійснення. Право на державно визнану богословську освіту належить до таких законних інтересів, тим більше, що церква та її вірні не відокремлені від суспільства, а суспільство та його потреби – від державних інтересів.

Більше того, на мою думку, саме невизнання богословської освіти веде до порушення принципу свободи сумління. Існує приказка: “Святе місце порожнім не буває”. Дуже часто ця “нейтральна” атмосфера перетворюється у надання переваги секулярному – у значенні атеїстичного – світогляду. Визнаючи богословську освіту, держава справді усуне небезпеку нав’язування людині атеїстичного способу мислення, справді викаже своє розуміння засади свободи совісті. Це дозволить богослов’ю вступати у рівний діалог, а при потребі дискусію, з представниками інших гуманітарних і точних наук щодо найгостріших питань сучасності.
Не є перешкодою для державного визнання богослов’я і багатоконфесійність релігійного життя в Україні. Певні конфесійні особливості у богослов’ї є перепоною до його визнання як наукової спеціальності не більше, ніж є нею наявність різних і часто протилежних шкіл чи концепцій у гуманітарних та природничих науках (наприклад, у філософії чи біології). А найкраще про безпідставність такого побоювання свідчить давня і поширена практика навчання представників одних конфесій у богословських закладах інших конфесій. Таким чином, що стосується переваг, які матиме держава від належного визнання богословської освіти, це, насамперед, зниження міжконфесійної напруги, адже більшість міжконфесійних конфліктів пояснюється саме браком як богословської, так і загальнолюдської освіти. Це і найбільш дієвий захист своїх громадян перед релігійним обскурантизмом і фанатизмом. Це і посильна допомога своїм громадянам у їхньому прагненні мати у релігійній особі не заробітчанина на релігії, а інтелігентного співрозмовника. Це і компетентна допомога державним діячам у їх пошуках відповіді на запитання, Як побудувати справедливе суспільство, де наріжними каменями були б милосердя і любов до ближнього?”
Я свідомий, що у багатьох людей викладені тут думки можуть викликати нові, глибші запитання чи навіть сумніви. Буду за них без міри вдячний, бо тільки так зможу дійти до нових, глибших відповідей і переконань.

urr.org.ua

bogoslov.rar [ b] (викачувань: 1)