Козацька гетьманщина XVII—XVIII століть: історія «без брому»
Автор: Дмитро РИБАКОВ (історик)

Історія своєї країни завжди трагічна — інакше про неї не варто було б писати з таким пафосом, який личить лише вітчизняній історії. Легендарне минуле стає містком, що зв’язує покоління співвітчизників, принаймні тих, кого єднає одна спільна риса історичної пам’яті, іменована в сучасній науці модним словом «ідентичність». Ідентичність українців складається з безлічі рис минулого і теперішнього.
Головна з них ґрунтується на сприйнятті коренів національної культури та державності — не таких віддалених у часі, як хотілося б романтикам. Принаймні Хмельниччина середини XVII ст., що розметала на своєму шляху «сміття Середньовіччя», і наступні трансформації гетьманської держави є, безперечно, тим Рубіконом, із якого починається відлік «національного» минулого України. Від розуміння цього минулого залежить багато в чому уявлення і про наше сьогодення, і, можливо, доля нашого майбутнього. Який він, той історичний «месидж», сотні років тому відправлений нашими попередниками?..
Спадщина Богдана
Богдан Хмельницький був надто харизматичною постаттю, щоб із його смертю згасла справа всього його життя. Навіть після 1657 р. серед старшини зберігалася установка на створення незалежної козацької держави. У виборі союзників продовжував домінувати принцип найменшої залежності і максимального компромісу, а ніяк не «братерства народів», як твердила радянська (і сучасна російська) історична наука. В останні місяці свого життя Богдан Хмельницький спробував знайти альтернативу союзу з московським царем, що не виправдав своєї мети. Головна ставка робилася на короля Речі Посполитої Яна II Казимира (1648-1668). Останній був певною мірою ставлеником Хмельницького (після смерті Владислава IV саме в результаті досягнутого коронними послами і запорізькою старшиною компромісу вдалося висунути на трон кандидатуру ліберального до «українського питання» і водночас антитурецьки налаштованого Яна II Казимира). Переговори з ним продовжив Іван Виговський — наступник великого гетьмана, геніальний дипломат і стратег.
Виговський був, безсумнівно, найяскравішою постаттю серед Богданової старшини, в руках котрого, як генерального писаря, перебувала вся зовнішня політика Гетьманату. Його кар’єра була хоч і несподіваною, але передбачуваною. Після навчання в Києво-Могилянській колегії Виговський, як і личить юному шляхтичу, присвятив себе військовій службі. Спочатку в званні ротмістра служив у війську Речі Посполитої. У трагічній для коронної армії битві з козаками під Жовтими Водами (1649 р.) Виговський був полонений татарами і відвезений до Криму. Двічі намагався втекти з полону, але був упійманий і засуджений до страти. Ось тут фортуна і звела його з Богданом Хмельницьким, який прибув для переговорів у ханську ставку. Заради дружби із союзним гетьманом хан віддав йому Виговського, а той присягнув служити Хмельницькому «головою».
Здібності Виговського забезпечили йому блискучу кар’єру в гетьманській канцелярії. Починав він писарем у гетьмана, був автором кількох універсалів, займався зовнішніми зносинами і шпіонажем. По суті, його можна назвати першим «міністром закордонних справ» козацької України. Виговський був близький до Хмельницького як ніхто інший. Здавалося, кому як не йому продовжувати справу великого гетьмана. Однак сам Хмельницький бажав передати булаву своєму єдиному ще живому сину Юркові (старший Тиміш, на якого Богдан покладав надії, загинув у Молдавську кампанію 1653 р.). З одного боку, таке рішення відповідало звичним для політичної культури того часу династичним уявленням, з другого — могло б охолодити амбіції старшини і запобігти усобицям. Формально волю гетьмана було виконано: на Чигиринській раді 1657 р. старшина поклала гетьманські обов’язки на писаря Івана Виговського, але тільки до досягнення Юрасем повноліття.
Спадщина Богдана була в руках ще однієї, не менш колоритної особистості першого покоління гетьманської старшини — Юрія Немирича. На відміну від більшості представників козацької еліти епохи Хмельниччини, Немирич походив із старовинного магнатського роду, одного з найбагатших у Речі Посполитій. На початку XVII ст. родина Немиричів навернулася на протестантизм. В умовах постійної боротьби з католиками за сфери впливу заможні протестантські родини прагнули дати своїм дітям найкращу на той час освіту. Розпочавши навчання в социніанській академії в Ракові (Польща), молодий Немирич поповнив багаж знань в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда, Кембриджа та Парижа. Навчаючись у Сорбонні, він захистив і опублікував дисертацію магістра права, присвячену порівнянню політичних і юридичних систем Речі Посполитої та Московської держави. Перу Немирича належать також кілька теологічних трактатів, зокрема надрукований у Парижі «Опис і виклад духовного арсеналу християн». Ця людина по праву може бути названа першим українським гуманістом, попередником великого Сковороди.
Закінчивши «свої університети», молодий і амбітний магнат повернувся на батьківщину і відразу ж очолив протестантську шляхту Київщини. Козацьку революцію, як і більшість представників магнатерії, він сприйняв насторожено, проте гучні перемоги повстанців змусили Немирича, як і Адама Киселя — лідера православної антикозацької «партії», шукати компромісу з цією новою політичною силою. Певне, усвідомлюючи, що сонце Речі Посполитої двох народів хилиться до заходу, 1657 р. Юрій Немирич зробив безпрецедентний в очах сучасників крок — він переїхав до Чигирина під протекцію Хмельницького і прийняв «руську» віру — православ’я, релігію своїх предків. Знатність і багатство гарантували йому блискучу кар’єру в гетьманській старшині. Немирич відразу ж дістав чин полковника, а після смерті Хмельницького, завдяки своїй фундаментальній освіченості, став генеральним писарем — правою рукою Івана Виговського. Часи Виговського і Немирича були зенітом утвердження Гетьманщини, піком її бойової та політичної слави.
Велике князівство Руське
Щодо анархії, пануючої серед козацтва (із якою не завжди міг упоратися і «батько Хмель»), Виговський зайняв дуже жорстку позицію. Вгамувавши 1658 р. бунт полковника Мартина Пушкаря і січового кошового Якова Барабаша, гетьман узявся за встановлення мирної угоди з королем Яном Казимиром. Спробою домогтися прав і вільностей і водночас принести мир у «свою Річ Поспoлиту Руську» стало підписання 16 вересня 1658 р. договору в Гадячі. Основний текст договору, складений Юрієм Немиричем, у разі ратифікації Великим вальним сеймом гарантував Україні чудові перспективи для самостійного розвитку в рамках польсько-литовської держави.
За умовами Гадяцького трактату Річ Поспoлита «двох народів» перетворювалася в Річ Поспoлиту «трьох народів» — тепер і руського. «Велике Князівство Руське» (як це виглядало мовою оригіналу) набувало свій виборний парламент, казну, суд і 40-тисячну армію, підпорядковану довічно обраному гетьманові. Православна церква зрівнювалася в правах із католицькою, а православний митрополит і п’ятеро єпископів діставали місце в сенаті Речі Посполитої, а головне — на території князівства ліквідувалася Унія. Окремим пунктом обумовлювалося створення в Україні двох університетів. Києво-Могилянська академія зрівнювалася в правах із Краківською, знімалися всі обмеження на створення колегій і гімназій.
Угледівши в укладених у Гадячі угодах бунт, Москва розгорнула грандіозну пропагандистську кампанію серед низових козаків і черні. Ставка робилася на нелюбов простого люду до поляків і шляхти, спробу продати прабатьківську віру «латинам» тощо. Натомість Виговський видав універсал, у якому звинуватив Москву в поневоленні України і закликав козаків відстояти «кров’ю здобуту свободу, щоб уберегти і передати її нащадкам». Ідея свободи і «своєї Речі Поспoлитої» виявилася козацькому вуху ближчою і зрозумілішою від соціальної демагогії московського піару. На початку квітня 1659 р. об’єднане козацько-татарське військо, підкріплене найманцями із сербських і волоських земель, зійшлося в смертельній битві з московською армією під командуванням князів Трубецького, Ромодановського і Пожарського. Попри дворазову перевагу в силах — сто тисяч проти п’ятдесяти — московські війська під Конотопом зазнали нищівної поразки.
Але історія Гетьманщини — це історія виграних битв і програних війн. Можна було перемогти під Конотопом, але заплутатися у павутинні московської дипломатії. Нарешті, не слід переоцінювати далекоглядність польської політики. Навіть після Конотопа сейм не поспішав ратифікувати Гадяцький трактат, і надії на міцний мир між шляхетською Польщею та козаками танули з кожним днем.
Відсутність чіткого політичного пріоритету розхитало підвалини молодої козацької «республіки», загрожувало кривавою усобицею в середовищі самої старшини, викликаною боротьбою за гетьманську булаву і «Богданову спадщину». Опоненти Виговського били безпрограшною картою: «гетьман запродав Україну ляхам». На так званій Чорній раді, зібраній 20 вересня 1659 р. з ініціативи низового козацтва, гетьманським послам Івану Сулимі і Прокопу Верещаці навіть не дали слова — їх зарубали на місці. Сам Виговський змушений був рятуватися втечею. Через кілька днів у Білій Церкві гетьманом було проголошено Юрія Хмельницького. В Україні настала так звана Руїна, один із найпохмуріших періодів її історії — історії, яку, за безсмертним висловом Володимира Винниченка, «неможливо читати без брому».
Юрась Хмельниченко
Гетьманство Юрася остаточно знищило хитку політичну рівновагу, котрої рік за роком домагався його батько. Нащадок славної фамілії був не тільки бездарним політиком, а й дуже неврівноваженою особою. Хоча реальна влада була зосереджена в руках старшини, забагато речей ще залежали від особистої харизми лідера. У результаті Україна опинилася на порозі розпаду на Право- і Лівобережну. У братовбивчій різанині не було переможців; незалежно від того, кому діставалася булава, вигравали від цього лише сусіди