Жира́фа, чи жира́ф (лат. Giraffa camelopardalis) — ссавець групи Cetartiodactyla, ряду парнокопитних, родини жирафових, єдиний вид у своєму роді. Найвища наземна тварина на планеті. Щоб відрізнити від родича — окапі («лісової жирафи»), — жирафу часом називають «степовою жирафою».
Самці сягають висоти 5,5 метрів, маса — до 900 кг. Самиці зазвичай трохи нижчі та легші. Шия у жираф надзвичайно довга, незважаючи на те, що вони, як і більшість інших ссавців, мають лише 7 шийних хребців. Ця обставина збільшує навантаження на систему кровообігу, особливо у відношенні постачання кров'ю головного мозку. Тому серце жираф особливо сильне. Воно перекачує близько 60 літрів крові щохвилини, має масу 12 кг та створює тиск, що утричі вищій, ніж у людини. Але воно не здатне перенести навантаження, пов'язане із різким підійманням чи опусканням голови. Щоб такі рухи не викликали смерть тварини, кров жираф має вдвічі більше кров'яних тілець, ніж у людини, і значно густіша.
Також жирафи мають особливі запираючі клапани у великій шийній вені. Ці клапани переривають рух крові таким чином, що залишається тиск у головній артерії, яка постачає мозок. Темний язик жираф дуже довгий, із добре розвиненими м'язами: тварина може його висовувати на 45 сантиметрів і здатна хапати ним гілки дерев.
Малюнок на тілі складається з темних плям, які розташовані на базовій світлій поверхні. У кожної жирафи такий малюнок індивідуальний, аналогічно до відбитків пальців людини. Нижня частина тіла жираф світліша та без плям. На голові у жираф — як самців так і самиць — знаходяться два обтягнутих шерстю ріжки із потовщенням на кінцях. Часом трапляється і дві пари ріжків. На чолі нерідко знаходиться своєрідний кістковий наріст, який помилково можна прийняти за ще один (непарний) ріг. Очі чорні; вуха короткі. Жирафи мають досить добрий зір, слух та нюх. Це дозволяє їм завчасно помічати небезпеку. Добре контролювати місцевість допомагає, звичайно ж, і високий зріст. Своїх довгих родичів жирафи здатні помічати на відстані до кілометра. Уважається, що жирафи не мають голосу. Однак насправді вони спілкуються між собою на частотах нижче 20 Герц. Тому людина не чує ці звуки.
Жирафи вміють швидко бігати і у випадку гострої небезпеки можуть бігти галопом зі швидкістю 55 кілометрів на годину. Тобто на короткій відстані вони можуть перегнати коня. Звичайно ж жирафи ходять поволі, рухаються одночасно дві праві ноги, потім — обидві ліві. Через велику масу тіла та тонкі ноги жирафи можуть пересуватися лише твердою поверхнею. На болото ці звірі не заходять, а річки часом для них — це нездоланні перешкоди. Цікаво також і те, що ці тварини, малорухливі на перший погляд, можуть досить добре стрибати, долаючи навіть перешкоди до 1,85 м заввишки.
Сучасний ареал поширеня жираф
Жирафи живуть у саванах Африки. У наші дні їх можна зустріти на південь від пустелі Сахара, перш за все у степовій місцевості Східної Африки. Популяції на північ від Сахари були винищені людиною ще у давні часи: у часи Стародавнього Єгипту вони існували у дельті Нілу і на узбережжі Середземного море. У 20 столітті ареал поширення жираф знову значно скоротився. Найбільші популяції жираф зараз знаходяться у заповідниках та резерватах.
У залежності від візерунку чи місця походження жираф поділяють на підвиди. Між окремими підвидами можливе схрещування. Нерідко відміни у візерунках зустрічаються навіть у середині споріднених табунів. Тому деякі вчені вважають, що основні риси підвидів не успадковуються. Існує 9 загальноприйнятих сучасних підвидів:
Нубійська жирафа (Giraffa camelopardalis camelopardalis), східний Судан, західна Ефіопія
Західноафриканська жирафа (Giraffa camelopardalis peralta), раніше уся Західна Африка, тепер тільки Чад
Жирафа кордофан (Giraffa camelopardalis antiquorum), західний Судан, Центрально-Африканська Республіка
Сітчаста жирафа (Giraffa camelopardalis reticulata), північна Кенія, південне Сомалі
Угандійська жирафа (Giraffa camelopardalis rothschildi), Уганда
Масайська жирафа (Giraffa camelopardalis tippelskirchi), південна Кенія, Танзанія
Жирафа Торнікрофта (Giraffa camelopardalis thornicrofti), Замбія
Ангольська жирафа (Giraffa camelopardalis angolensis), Намібія, Ботсвана
Південноафриканська жирафа (Giraffa camelopardalis giraffa), ПАР, Зімбабве, Мозамбік
Деякі з цих підвидів знаходяться під загрозою винищення. Особливо це стосується перших трьох. Ангольська жирафа зникла у Анголі.
Угандійська жирафа має великі коричневі плями нерівномірної форми. Ці плями поділені широкими білими смугами. Плями жирафа масаї менші і ще темніші. Унікальні плями сітчастої жирафи. Вони темні та багатокутні. Між ними знаходяться вузькі білі смужки, тому здається, що тварини вкриті сіткою.
Спочатку підвиди жираф уважалися самостійними видами. На сьогодні такої позиції вже не існує, але щодо підвидів ще досі йдуть запеклі суперечки. Крім підвидів, що наведені вище, у Північній Африці у прадавні часи існували підвиди, які вже зникли. На деяких зображеннях, які знаходять у Єгипті, можна побачити жираф без плям. Тому не виключається, що північноафриканські підвиди мали рівномірний колір хутра або не мали візерунків взагалі. Але існують такі самі зображення жираф і із плямами, тому попередня теорія теж є об'єктом дискусій.
Походження
Рання історія жираф пов'язана з еволюцією усієї родини жирафових. Вони відокремились від інших оленеподібних парнокопитних у міоцені. Декілька мільйонів років тому пращури сучасних жираф заселяли усю Європу, Азію, Африку. Ранній неоген був періодом розквіту жирафових. Тоді вони досягли найбільшого різноманіття видів та найбільшого географічного поширення. Велика кількість видів уже тоді відрізнялась могутньою будовою тіла та великими розмірами (особливо представники роду Helladotherium — дивись малюнок). У зв'язку зі зміною клімату у плейстоцені більшість жирафових зникла. Залишилися лише два сучасні види: жирафи та окапі. У обох видів ще були короткі шиї, але з часом у жираф почалося видовження цієї частини тіла, що допомагало їм у пошуках їжі.
Палеотрагус
Палеотрагус (Palaeotragus, «прадавня антилопа») — це вимерлий рід великих, примітивних жирафових, що був поширений у Африці в епоху міоцену.
Palaeotragus primaevus — старіший вид, його рештки знаходять у шарах раннього та середнього міоцену. Palaeotragus germaini належить до пізнього міоцену.
Palaeotragus primaevus відрізняється від Palaeotragus germaini тим, що перші не мають ріжків. Ці тварини були також меншими на зріст (близько 2 метрів заввишки). Palaeotragus germaini мали одну пару ріжків та нагадували 3-метрову жирафу з короткою шиєю чи величезного окапі.
Сиватерій
Сиватерій (інколи Сиватеріум, Sivatherium) — це вимерлий рід жирафових, що був поширений від Африки до Східної Азії (особливо у Індії). Африканський вид, Sivatherium maursium, іноді відносять до роду «Libyatherium».
Sivatherium дуже схожі на сучасних окапі, але значно більші, до 2,2 м заввишки. На голові вони мали дві пари ріжків: широкі і великі (вони розташовані вище) та маленькі (вони знаходяться над очима). М’язи плечового поясу та шиї у цих тварин досить міцні. Це пов'язано із необхідністю тримати важкий череп.
Харчування
Як і усі парнокопитні, жирафи харчуються винятково рослинною їжею. Будова тіла та фізіологія дозволяє цим тваринам харчуватися листками дерев — на висоті, де в них немає конкурентів. З дерев жирафи надають перевагу акації. Жирафа хапає гілку своїм довгим язиком, тягне її до рота та відкушує листя. При цьому він відхиляє голову назад. Язик та губи побудовані таким чином, що тварина не одержує травм, не зважаючи на те, що гілки бувають досить гострими. Щоденно жирафа з'їдає близько 30 кг зеленої маси. На це йому необхідно від 16 до 20 годин. Сплять жирафи досить мало, близько однієї години на добу. Волога потрапляє до організму жирафи теж із їжею, тому без води ці тварини можуть обходитись декілька тижнів. Коли ж жирафи п'ють, то за один раз вони можуть ужити до 38 літрів води. Під час пиття жирафи широко розводять передні ноги, щоб опустити голову достатньо низько. У такій позі він найменш захищений від хижаків, тому починає пити лише тоді, коли впевнений, що загрози немає. Таким же чином жирафи можуть збирати їжу з поверхні землі, але таке трапляється лише в дуже голодні часи.
«Соціальне» життя
Живуть жирафи поодинці або ж невеликими табунами, але не прив'язуються одне до одного. Вираженої територіальної поведінки у жираф немає, а місцевість, яку вони обходять у пошуках їжі, може складати до 100 км2 .Соціальна поведінка залежить від статі: самиці надають перевагу табунам від 4 до 32 особин, але склад таких табунів не постійний. Ієрархічні структури і поведінка жираф у табуні ще не до кінця з'ясовані. Молоді самці до досягнення статевої зрілості також складають невеликі окремі групи, після чого починають жити поодинці. Нерідко жирафи пересуваються разом із табунами антилоп чи зебр, бо таким чином вони у більшій безпеці. При зустрічі двох дорослих самців часто відбуваються ритуальні поєдинки; жирафи стають один навпроти іншого та намагаються вдарити головою по шиї суперника. У період парування поєдинки бувають більш агресивними; тоді один із самців може навіть знепритомніти від завданих пошкоджень. Часом поєдинки відбуваються коло дерева; тоді кожен із суперників намагається придавити іншого до стовбура. Випадків, коли жирафи використовують удари передніми ногами один проти одного не спостерігалося. Удари такого типу використовуються лише проти хижаків.
Розмноження
Парування жираф відбувається звичайно між липнем та вереснем. Вагітність продовжується 14—15 місяців. Звичайно, самиця народжує лише одне дитинча. Народження відбувається стоячи, тому перше, що відбувається у житті нової особини — це падіння з двометрової висоти. Зріст новонародженого 1,8 м; маса тіла — близько 50 кг.