Спостерiгаючи за зоряним небом, селяни розрiзняли бiльшiсть сузiр'їв, якi в українцiв отримали свої назви: Великий Вiз, або Вiз (Велика Ведмедиця), Малий Вiз, або Пасiка (Мала Ведмедиця), Хрест (Лебiдь), Дiвка воду несе (Орел), Волосожар (Плеяди); а також деякi важливi зiрки, зокрема Венеру (залежно вiд пори доби вона називалась Вечiрнею Зорею, Вечорницею або-- Вранiшньою Зорею, Денницею). Вiдомi були селянам i деякi закономiрностi руху окремих сузiр'їв, а також Сонця i Мiсяця, за якими здавна визначалися днi лiтнього i зимового сонцестояння, пори року й час доби.

В українцiв, як i деяких iнших народiв, зокрема слов'янських, назва небесного свiтила-- Мiсяць-- збiгається з календарним термiном, що означає дванадцяту частину року. Отже, десь у глибинi вiкiв основою подiлу року на мiсяцi було спостереження сходу i заходу Мiсяця на небi. Бiльшiсть селянства, незважаючи на те, що в Українi здавна користувалися прийнятим у Європi сонячним календарем, у повсякденному побутi при лiчбi часу в межах вiдповiдно до фаз Мiсяця, зокрема, у Лiтинському повiтi на Подiллi розрiзняли три фази: молодик (новак), пiдповня i старик. На Житомищинi перiод обертання Мiсяця навколо Землi подiлявся, вiдповiдно сучаснiй астрономiчнiй науцi, на чотири фази: перша чверть називалася молодик, друга-- пiдповня, третя-- повня, четверта-- остання квартира. У Луцькому повiтi iснував подiл на п'ять частин: нив (молодик), перша квартира, пiдповня, повня, остання квартира. Тридобовий перiод невидимостi у русi Мiсяця майже в усiх районах України називався перемiною.

Подiл доби i дня в українцiв з давнiх давен пов'язувався з положеннiм Сонця над обрiєм. Селяни вiдрiзняли ряд промiжкiв доби: близько пiвночi, пiвнiч, над пiвнiч, досвiток, ранок, схiд сонця, недiлiшнi обiди, полудень (пiдвечiрок), вечiр. Сонце було головним мiрилом для визначення часу вдень. Кожна людина могла визначити пору дня, подивившись на Сонце, а бiльш точно-- на тiнь власної постатi, вимiрявши її довжину кроками. Пiсля заходу Сонця час визначали зорями. Особливо велика роль у цьому належала Возовi та Волосожару. "Перекинули Воза",-- казали, наприклад, селяни на Полтавщинi, за положенням цього сузiр'я визначаючи час ночi. "Глянув на зорi-- аж Вiз уже докочується геть-геть",-- читаємо у Г.Квiтки-Основ'яненка; "Уже Волосожар пiднявся, Вiз на небi вниз повертавсь",-- писав у "Енеїдi" I.Котляревський.

По Сонцю, Мiсяцю i зорях люди орiєнтувалися на мiсцевостi. Звертають на себе увагу українськi назви сторiн свiту-- пiвдень, пiвнiч, схiд, захiд, якi дуже влучно вiдображають природнi явища. Наприклад, пiвдень-- сторона свiту в напрямку Сонця опiвднi, коли воно стоїть найвище над обрiєм i дає найменшу тiнь. Важливим орiєнтиром уночi, особливо у далеких мандрiвках, була Млечна Путь, або, як її називали українцi, Чумацький Шлях. У народi вiн розглядався або як напрямокшляху для чумакiв, якi їздили на Пiвдень за сiллю, або як дорога у вирiй-- теплi краї, куди вiдлiтають на зиму птахи.

Загалом, рiвень астрономiчних знань українського народу був порiвняно високим. Ще у XVI ст. запорiзькi козаки легко перепливали Чорне море, орiєтуючись не тiльки по небесних свiтилах, а й з допомогою, як писав Г. Левассер де Боплан, "нiремберзького квадранта", тобто найпростiшого компаса. Простi люди також добре розумiли, що однi зiрки розташованi ближче до Землi, iншi-- на бiльшiй вiдстанi. Цiкавими є й такi народнi матерiалiстичнi догадки: "Сам свiт круглий, як яблуко, нема йому нi початку, нi кiнця"; земна куля уявлялась у системi Всесвiту, як жовток у яйцi, Мiсяць-- як небесний камiнь тощо.
http://paganism.narod.ru/ukr/astromonia.html



Зоряне небо! Споконвіку воно супроводжувало земне життя наших пращурів. Ясним сонячним днем і погожої зоряної ночі, ранніми осінніми вечорами та весняними ранками небесні світила були разом з людиною, з її радощами і печалями, буднями і святами. Сьогодні вже тяжко встановити точно час, коли зоряне небо стало для наших предків і годинником, і компасом. Більше того - стало їхньою пам'яттю, бо закарбувало вірування і знання давно зниклих з лиця Землі окремих людей і цілих народів. Небо перетворилося у своєрідне дзеркало - стало відображенням життя народу : котився небосхилом небесний віз, палахкотіли небесні стожари, бродила небесна квочка з курчатами, йшла до криниці Дівка з відрами...

Проте небо не завжди було привітним - воно посилало дощі і грози, наводило спеку та інші, на думку людини, напасті, а тому, безумовно, давнім українцям хотілось прихилити до себе його ласку, щоб мати густо кіп на полі, багато роїв у пасіці, багато ягнят, телят, лошат, щоб мороз не поморозив жита, пшениці і всякої пашниці, щоб у садку родило дерево, а у дворі плодилась птиця.

Небо здавалось давнім українцям то полем, то морем, то просто кленовим листком, на котрому написані Сонце, Місяць і зорі; хмари здавались лісами, дібровами, скелями, ватагою овець; зорі - копами на полі, або листом на воді; Сонце - соколом ; блискавка - терном або терновим вогнем.

Які небесні світила повсякчас спостерігалися у першу чергу нашими пращурами? Звісно - Сонце, Місяць і зорі. Саме ці світила й отримували власні назви.

Сонце - сила, що оживляє всю природу - видавалось нашим предкам мудрим, сивим дідом, статним воїном чи вродливим юнаком (парубком). Досить часто уявляли його у вигляді колеса. "Колесом, колесом в гору Сонце йде..." (з укр. народної пісні). Сонце було божеством (див. Дажбог, Ярило, Купало).

Місяць був одним із головних астрономічних символів наших пращурів. В Україні про Місяць народ казав: "Це - предок Дідух, а зорі - то його рідня".

Виокремили на зоряному небі праукраїнці й окремі сузір'я. До наших днів дійшли лише деякі з цих назв. Найвідоміша з них, звичайно ж - Великий Віз - четверо коліс та троє коней (семизір'я Великої Ведмедиці) - з'явилася на зоряному небі наших пращурів у сиву давнину. Поява небесного Воза не була випадковою. Адже віз - важлива деталь побуту людини ще з кочових часів, а для хлібороба він - неодмінне знаряддя праці. За допомогою небесного Воза наші предки визначали час як у практичному плані (положення В.В. щодо горизонту), так і в філософському: "Між крайнім переднім конем (зоря η) і другим конем (зоря ξ) є маленька зірочка - вудила: коли вони переїдаються, тоді й кінець світу".

Сузір'я Малої Ведмедиці здавна в Україні носить назву Пасіки. Інколи його називають Малим Возом - дається взнаки схожість цього семизір'я з ковшем Великої Ведмедиці.

Сузір'я Оріона у праукраїнців отримало назву Плуг, Граблі, Полиця, Чепіги, а три зорі поясу Оріона - Косарі. Одна з легенд говорить про те, що за часів царя Таргитая на землю Скіфії з неба впали золоті речі: плуг, ярмо, сокира і чаша. В Україні здавна існував культ золотого плуга і це, звісно, неспроста - хлібороб без плуга обійтися аж ніяк не міг! От і помістили наші пращури Плуг на зоряне небо, вибравши для цієї мети один з найвиразніших зоряних візерунків (офіційна назва сузір'я має грецьке походження). Косарі отримали свою назву у зв'язку з тим, що ці зорі сходять ранком у пору сінокосу.

Сучасне сузір'я Орла в Україні мало назву - Дівка з відрами. Легко здогадатися чому - за зовнішньою схожістю (мал. 1). А от не дуже виразне сузір'я Дельфіна, що знаходиться поруч з небесною Дівкою, слугувало праукраїнцям небесною Криницею. Саме до неї і йде по воду дівчина.(мал. 2)





Було б дуже дивним, якби на зоряному небі наших пращурів не знайшлося місця Пастуху. Одне з найвідоміших сузір'їв нашого неба (найкращий час спостережень - весна) - сузір'я Волопаса у наших пращурів - Пастух або ж Пастух з гирлигою (мал. 3). Небесний Пастух, мабуть, слідкує за небесним Биком-Тельцем. Офіційна назва сузір'я - Телець - має грецьке походження. В Україні воно отримало споріднену назву - Бик-Телець (Волос)(мал. 4).





Ще одна яскрава група зір, що спостерігається в наших краях у будь-яку пору року, бо не заходить за обрій - сузір'я Кассіопеї - отримало назву Борона. У цій назві наші пращури увіковічили ще одне знаряддя праці хлібороба. П'ять яскравих зір дійсно нагадують примітивну борону. Сучасним жителям міст, які у своїй більшості не мають уявлення про це знаряддя праці, п'ятизір'я Кассіопеї швидше нагадує літеру W з латинської абетки.

Нарешті, остання назва сузір'я, що дійшла до наших часів з далекого минулого, це праукраїнська назва сузір'я Лебедя. Найяскравіша його частина нагадує звичайнісінького хреста (мал. 5). Отож, мабуть, не довго думаючи, наші пращури й присвоїли цій групі зір назву Хрест.