Роман СИРОТА

ДВІ СПРОБИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ УКРАЇНІСТИКИ В МІЖВОЄННІЙ ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ

Наприкінці Першої світової війни і під час наступного мирного врегулювання у пересічного британця могла піти обертом голова від численних нових географічних і етнічних назв, що з’явилися на сторінках газет. Представники різних східноєвропейських народів, про які донедавна на Британських островах мало хто чув, почали дружно переконувати англійських політиків, що європейський мир і процвітання імперії цілком залежать від їхньої незалежності. Тогочасну обізнаність британців з проблемами цієї частини континенту яскраво, хоча й не без частки іронії та зневаги, змалював сер Джордж Клерк, перший британський посланник у Чехословаччині, в щорічному звіті за 1923 р.: „Потім настала війна. Ми довідалися про таємничих джентльменів у різного крою сюртуках, яким [...] вдалося сформувати, часто з допомогою впливових британських журналістів, певне терпиме сприйняття своєї присутності, а згодом – викласти вимоги невідомих і дивно названих народів, які, за цілковитого незнання британських державних діячів, упродовж століть знемагали під гнітом Габсбургів. Хорвати, словенці, валлони, югослави, литовці, естонці, латвійці, грузинські князі, чехословацькі професори з’явилися таємничим чином, і ми привчилися визнавати нормальним те, що банальний комітай* у сюртуці та черевиках з резинками, який розмовляє італійською говіркою, лінгва франка та ламаною англійською, був одним з лідерів нового мислення в Європі [...] Зростаючий вплив цих чужоземних професорів і журналістів, а також потреба використовувати будь-який засіб, яким би простим він не був, що міг сприяти основній меті – перемозі над ворогом, мимоволі спричинили те, що наприкінці чотирирічної боротьби не на життя, а на смерть ми виявилися не лише відповідальними за визволення народів, про існування яких ніхто в Британській імперії і мало хто в їхніх власних країнах мав якесь поняття в 1914 році, але й дали зобов’язання, які слід було виконувати”[1]. Першими цих екзотичних союзників у боротьбі зі спільним ворогом британській громадськості відкрили кореспонденти газети „Таймс”, і незабаром кожен східноєвропейський народ отримав своїх прихильників серед британців. Потрібно було лише якомога більше розширити їхнє коло. Оскільки ж ніхто з британських політиків не хотів видатися невігласом, якось переплутавши „словаків” зі „словенцями”, то на часі було запровадження в місцевих університетах курсів і предметів мови, літератури та історії східноєвропейських народів. Свідченням цього стало заснування Школи слов’янських студій у Лондоні 1915 р.[2] Взимку 1927-1928 рр. керівництво Школи отримало дозвіл додати до її найменування слово „східноєвропейських”. Відтак нова повна назва закладу звучала: „Школа слов’янських і східноєвропейських студій” (далі – ШССЄС)[3]. Поляки і чехи, серби і румуни, хорвати, словенці та російські емігранти, а згодом – болгари, угорці, фіни та прибалти намагалися з її допомогою повідомити британській громадськості свої національні вимоги та налагодити зв’язки з офіційними колами[4].

Вивчаючи історію ШССЄС у міжвоєнний період, автор цих рядків часто задавав собі питання, чому в цьому переліку не було українців. Як і решта східноєвропейських народів, вони мали своїх англійських „опікунів”, українське питання неодноразово опинялося в центрі європейської політики, а українські дипломати не поступалися в активності полякам або чехам. На жаль, задовільної відповіді на це питання опубліковані документи та історіографія не дають. Лише в особистому архіві відомого британського громадсько-політичного діяча першої половини ХХ ст. і викладача ШССЄС Роберта Вільяма Сітон-Вотсона нам вдалося натрапити на документи, які, здавалось би, проливають світло на це питання. Зважаючи на їхній розрізнений характер, автор не претендує в даній розвідці на повне висвітлення стану академічної україністики у Великій Британії міжвоєнного часу – це лише власна версія спроб запровадити її у британських університетах.



***

Поки держави Антанти визначали майбутній статус окупованої поляками Східної Галичини, члени української дипломатичної місії в Лондоні робили відчайдушні спроби врятувати справу. За писанням меморандумів і клопотань у різноманітні англійські установи, інтенсивними консультаціями і розмовами з усіма охочими їх вислухати і допомогти їм швидко спливав час, а шальки дипломатичних терезів дедалі помітніше схилялися на бік Польщі. Проте період 1920-1923 рр. не можна вважати даремно згаяним: тоді вдалося нав’язати важливі контакти і спродукувати ідеї, які лягли в основу подальшої боротьби за визнання українських вимог у Великій Британії. Одна з таких ідей, якій судилося мати продовження, народилася під час бесіди між секретарем дипломатичної місії ЗУНР у Лондоні Іваном Петрушевичем і чільним британським експертом із проблем Східної Галичини Луїсом Нем’єром 6 жовтня 1920 р.[5] Останній запропонував представникові ЗУНР добиватися створення у Великій Британії українського науково-інформаційного осередку, який служив би цілям англо-українського культурно-інтелектуального зближення, працюючи, таким чином, на довготривалу перспективу. Доброю підставою для розгортання його діяльності могло стати запровадження курсу україністики в одному з британських університетів. Висловлюючи свої пропозиції, Л. Нем’єр брав до уваги не лише приклад ШССЄС, але й власний досвід роботи у Веллінгтон Гаузі (1915-1917), Розвідувальному бюро Департаменту інформації (1917-1918) і Відділі політичної розвідки Форин Оффіс (1918-1920), глибоку обізнаність із засобами та методами пропаганди, які практикувалися під час Першої світової війни не лише британцями, але й поляками або чехами[6]. Щоб не допустити повторення недавньої заборони на поширення відомостей про Україну у Великій Британії[7], Л. Нем’єр радив українцям насамперед позбутися пронімецьких симпатій.

Лист І. Петрушевича Л. Нем’єрові від 4 лютого 1921 р. свідчить, що український дипломат добре усвідомлював нагальність і важливість перелічених завдань. „Суть справи, – писав він, – полягає в тому, щоб знайти когось з галицьких українців, хто здобув освіту в Оксфорді, та з його допомогою створити новий важливий культурний орган для звільнення України від згубного впливу тевтонського ідеалу”. Наш краянин не приховував, що авторство цієї ідеї належить Л. Нем’єрові. Більше того, останній абзац зацитованого листа, де висловлено слова подяки на адресу британського експерта, дозволяє стверджувати, що Л. Нем’єр виступав своєрідним „диригентом” не лише британської, але й української політики щодо Східної Галичини в 1918-1920 рр.[8] Оскільки в уяві галицького дипломата успіх замисленої акції цілком залежав від того, як швидко вдасться підшукати потрібну кандидатуру, він зупинився на своєму колезі по об’єднаній українській делегації на Паризькій мирній конференції Михайлові Рудницькому. Високо оцінюючи його наукові й особисті якості, І. Петрушевич спробував з’ясувати в Л. Нем’єра, чи зможе український вчений отримати у Великій Британії визнання своїх наукових ступенів (нострифікацію), а також знайти оплачувану викладацьку посаду в одному з місцевих університетів[9].

На відповідь британця довелося чекати близько десяти днів, що доволі незвично, зважаючи на пунктуальність представників цієї нації. Затримку Л. Нем’єр пояснював „страшенною” зайнятістю і прагненням ретельно розглянути справу[10]. Після розформування Відділу політичної розвідки у 1920 р. він передусім намагався влаштувати своє власне майбутнє, а тому тимчасово втратив інтерес до українських проблем. Викладені в його листі-відповіді застереження практично перекреслювали сподівання М. Рудницького знайти викладацьку посаду і, таким чином, започаткувати академічну україністику у Великій Британії. По-перше, писав Л. Нем’єр, „таке явище, як „нострифікація” ступенів, зовсім невідома в Англії”, а, по-друге, „викладацька посада з російської й української літератури є великою рідкістю в цій країні. [...] Тому це значною мірою справа випадку – знайде чи не знайде др. Рудницький оплачувану роботу”. В Оксфорді, на думку Л. Нем’єра, українець відчував би певні психологічні труднощі у спілкуванні зі студентами і роботі над науковим ступенем. Тому він радив М. Рудницькому спробувати себе в Лондоні, а І. Петрушевичу – поговорити про це з Р.В. Сітон-Вотсоном або Бернардом Пейрзом[11]. Очевидно, йшлося про ШССЄС при Лондонському університеті, одним із засновників і викладачем якої був перший, а директором – другий.

З відповідним проханням про розмову І. Петрушевич звернувся до Р.В. Сітон-Вотсона 1 березня 1921 р.[12] Немає підстав заперечувати вірогідність зустрічі між ними, однак, у будь-якому разі, англієць не міг йому багато пообіцяти. М. Рудницький претендував на посаду викладача російської літератури, сподіваючись вести поряд з цим і курс української мови та літератури. Тому його призначення залежало більше від Б. Пейрза, який, на відміну від Р.В. Сітон-Вотсона, був палким прихильником Росії і вважав відбір кадрів у галузі русистики своєю прерогативою. Крім Б. Пейрза в ШССЄС російські предмети викладали Аршак Раффі (мова) і Роберт Сміт (література)[13]. Жоден із них (спрацьовували, очевидно, давні стереотипи) не вітав появи українського вченого з Галичини у своєму колі. Однак найбільшою перешкодою, мабуть, стала фінансова проблема. У червні 1921 р. Б. Пейрз, за згодою Дорадчого комітету ШССЄС, розробив претензійну програму розширення викладацького персоналу в галузі русистики і подав її на розгляд Комітету з університетських субсидій (КУС). Вона передбачала створення однієї посади професора, двох – доцентів, ще двох – викладачів. Загальна сума, що була необхідна для їхнього забезпечення, досягала 2 200 ф. ст. на рік (включаючи інші витрати ШССЄС – 4 200 ф. ст.)[14]. (Сюди не входила оплата ще однієї посади професора, яку раніше взяла на себе Лондонська муніципальна рада). Весь час, поки питання фінансування розглядалося КУСом, М. Рудницький перебував у Лондоні, чекаючи позитивного вирішення й описуючи свої враження від британської столиці у листах до львівської газети „Діло”[15]. На його біду, економічна ситуація у Великій Британії на початку 1920-х років значно погіршилася, і спеціальний урядовий комітет у лютому 1922 р. вирішив різко скоротити видатки на різні галузі, у т. ч. й на освіту. І хоча КУС все-таки виділив ШССЄС, починаючи з 1 жовтня 1922 р., спеціальний щорічний грант у розмірі 2 000 ф. ст. (замість необхідних 4 200 ф. ст.), це унеможливило заплановане розширення персоналу. Остання надія у М. Рудницького зникла, коли замість Р. Сміта, що вирішив покинути Англію, на посаду викладача російської літератури за рекомендацією вченого-русиста Гарольда Вільямса і письменника та літературного критика Моріса Берінга отримав призначення відомий російський літературознавець-емігрант Д. Святополк-Мірський[16]. Витративши всі свої заощадження і не знайшовши в Англії жодної оплачуваної посади, М. Рудницький у 1922 р. повернувся до Галичини. Так закінчилася перша спроба започаткувати українознавчі студії у Великій Британії. Наступної довелося чекати майже п’ятнадцять років.

У колекції Р.В. Сітон-Вотсона є цікавий документ під назвою „Запропонована українська кафедра* в Лондонському університеті” (далі – „Пропозиція”)[17]. Це своєрідна програма дій задля одержання коштів на заснування викладацької (професорської) посади з україністики. Однак жодної дати чи прізвища, які вказували б на час підготовки програми або її творців, у документі не зазначено. Щоб відкрити таємницю авторства „Пропозиції”, треба насамперед встановити, де, коли (хоч приблизно) і в якому середовищі вона з’явилася. Роз’язати ці найголовніші питання можна лише за допомогою самої „Пропозиції” – шляхом мікроаналізу її тексту та порівняння здобутих відомостей зі свідченнями інших джерел.

На наш погляд, певну вказівку на коло осіб, які клопотали про відкриття української кафедри в Лондонському університеті в 1930-х роках, містить пункт „б” „Необхідних кроків”: „Призначити невеликий підкомітет і скарбника”. Призначення підкомітету має сенс тільки тоді, коли вже існує якийсь загальний комітет. Інакше йшлося б про формування повноцінного комітету або комісії. Але в рамках якого комітету пропонувалося створити підкомітет для заснування української кафедри в ШССЄС Лондонського університету? Звернення до громадськості через пресу з метою збору необхідних коштів виключає офіційні органи, на зразок КУСу або Управлінського комітету ШССЄС, які гіпотетично могли мати відношення до реалізації цього проекту. Це радше схоже на діяльність громадського або доброчинного об’єднання, зацікавленого в розвиткові британсько-українських культурних зв’язків. Такою організацією у Великій Британії, починаючи з 1935 р., був Англо-український комітет. Він виник на хвилі зростання зацікавленості британського суспільства українськими справами і, як стверджували його організатори, був сформований з метою „стежити за ситуацією (на українських землях. – Р. С.) і вживати будь-яких заходів, які можуть бути необхідними”[18]. Від часу заснування Англо-український комітет тісно співпрацював з Українським бюро в Лондоні, яке надавало йому широку інформаційну підтримку, сповіщаючи українську громадськість про заходи Комітету. Одне з повідомлень останнього, вміщене у листопадовому числі львівської газети „Діло”, підказує відповідь на наші питання. „На ширшому засіданні Англо-Українського Комітету, яке відбулося дня 31 м. м., – читаємо у ньому, – вирішено видвигнути перед загал справу заснування при одному з англійських університетів катедри українознавства. [...] Комітет постановив негайно занятися підготовчою працею, заснувавши для тої діли окремий підкомітет, який перебере на себе завдання провести цілу акцію. Він мав би підготовити головно фінансову сторону будучої української катедри, перевести переговори з університетами та звернутись до англійського наукового світа за підтримкою”[19]. Підтвердженням того, що розглянута „Пропозиція” вийшла зі середовища Англо-українського комітету, є майже дослівний збіг третього абзацу вміщеного в ній проекту листа до преси та частини тексту однієї з прокламацій Комітету[20]. Якщо ж взяти до уваги, що найактивнішим діячем у Комітеті був його почесний секретар підполковник Сесіл Лестрейндж Мелоун, який готував більшість документів Комітету, розсилаючи їх згодом на розгляд іншим членам, стає зрозумілим, чому саме його можна розглядати як найвірогіднішого претендента на авторство „Пропозиції”.

Однак навряд чи Р.В. Сітон-Вотсон уперше довідався про намір добиватися відкриття української кафедри в ШССЄС з готового проекту, надісланого С. Лестрейндж Мелоуном. Швидше навпаки – він брав активну участь у складанні документа, і не лише як один із членів Комітету. Про його та Б. Пейрза академічну зацікавленість у заснуванні в ШССЄС української кафедри недвозначно свідчить повідомлення Українського бюро: „Як довідуємося, професорські круги льондонського університету поставилися до тої справи дуже прихильно, уважаючи, що нова славянська катедра буде цінним здобутком для славянського факультету при тому університеті. Тепер існує при льондонському університеті (чи пак при його відділі, Школі Слав’янських наук) відділ польський, російський, сербо-хорватський. Відсутність українського відділу дається сильно відчувати. Інші світові університети вже починають у себе заводити українські катедри або лєкції з українознавства”[21]. У 1930-х рр. на Заході уже з’явилася конкуренція між різними славістичними осередками, і керівництво ШССЄС не хотіло, щоб їхній заклад чимось поступався університетам Чикаго та Колумбії у США, Берліна і Мюнстера в Німеччині чи, тим більше, навчальним закладам Канади.

Проте, крім бажання, відкриття нової кафедри вимагало значних коштів. Якщо секретар Англо-українського комітету міг і не знати про першу спробу запровадити україністику в Лондоні, то Р.В. Сітон-Вотсон пам’ятав, що значною мірою на заваді їй стали фінансові труднощі. Викладання навчальних предметів у ШССЄС оплачувалося урядами центрально-східноєвропейських держав або, там, де це було неможливо, КУСом (русистика). Сподіватися на підтримку будь-якого з українських емігрантських урядів було марною справою хоча б тому, що ініціатива виходила від англійців. Але й державний КУС задля розвитку україністики не бажав скорочувати видатки на російські курси. У 1921-1922 рр. виходу з цієї ситуації не існувало. Тепер же, як видавалося Р.В. Сітон-Вотсону, з допомогою Англо-українського комітету з’явилася можливість знайти необхідні кошти: „Тому, що українці не мають власного уряду, який пофінансував би заснування й удержання катедри в Льондоні, то придбанням фондів на ту ціль хоче займатися Англо-Український Комітет у Льондоні. Коли буде зібрана така сума, що згарантує істнування відділу на два перші роки, тоді буде визначений речинець його отворення. Спершу буде заснована бібліотека і буде запрошений лєктор української історії та літератури, а з часом, коли відділ розростеться, лєкторство перемінять на професуру”[22]. Організатори українських студій вже мали певний досвід ведення фінансових справ, оскільки тоді саме йшли переговори між Сенатом Лондонського університету й угорським урядом про кредитування угорської кафедри у ШССЄС[23]. Цікаво, що Б. Пейрз вимагав від будапештського уряду 500 ф. ст. річної платні для посади доцента. За меншу суму, вважав він, „було б абсолютно безглуздо запрошувати відповідного рівня вченого мешкати в Лондоні”[24]. Але в кінцевому підсумку вдалося отримати згоду Угорщини на виплату лише 350 ф. ст. щорічно. Як бачимо, ініціатори створення посади україніста дещо завищували розмір потрібної для цього суми, вимагаючи 1 000 ф. ст. на рік, або 20 тис. ф. ст. загалом. Чи реально було назбирати у Великій Британії в середині 1930-х років 20 тис. ф. ст. для започаткування української кафедри? Мабуть, що таки реально. Змогли ж гетьманські агенти в Лондоні зібрати близько 12 тис. ф. ст. і домогтися від мільйонера Генрі Детердінга обіцянки дати ще 25 тис. ф. ст.[25] А згаданий комітет С. Лестрейндж Мелоуна і Ф. Еш Лінкольна організаційно навіть перевершував прогетьманську групу.

Привертає увагу те, що при переліченні необхідних для відкриття кафедри заходів не згадуються переговори з керівництвом ШССЄС і університету, хоча Українське бюро на цьому наголошувало. Причина відсутності у „Пропозиції” такої вимоги стає зрозумілою, коли ознайомитися зі списком імовірних підписантів. Наявність у ньому прізвищ Б. Пейрза – директора ШССЄС і Луїса Філона – віце-канцлера (заступника ректора) університету переконує, що такі консультації відбулися раніше і попередню згоду обох керівників було отримано. Місію ведення переговорів, очевидно, повністю взяв на себе Р.В. Сітон-Вотсон. Про визначальну роль англійського вченого в розробці „Пропозиції” свідчить і почесне перше місце його прізвища у згаданому списку підписантів, який охоплював чи не всю академічну еліту Великої Британії того часу (див. примітки до дод. № 4). Цей список складений не у звичному для інших документів Англо-українського комітету алфавітному порядку чи у формі прийнятого серед англійських державних службовців „круглого робіна” (коли підписи розташовували по колу, щоб керівництво не здогадалося, хто його ініціатор), оскільки (як уважав С. Лестрейндж Мелоун), він мав не приховати, а навпаки, підкреслити внесок кожного з підписантів у справу, за яку той ручався. Сам секретар Англо-українського комітету, напевно, готувався зайняти місце почесного скарбника і тому вирішив не вносити свого прізвища.

Та обставина, що „Пропозиція” з’явилася у середовищі Англо-українського комітету, дозволяє глибше з’ясувати причини, які спонукали його членів клопотати про українські студії. У проекті програми діяльності Комітету на осінь 1935 р. – зиму 1936 р. нічого не згадується про акцію відкриття української кафедри, хоча й вказується на потребу „принагідно писати листи до преси”[26]. Фактично, це означає, що ідея запровадити україністику в ШССЄС виникла раптово, і з її реалізацією не можна було зволікати. Відтак постає питання: чому саме восени 1935 р. у британських українофілів з’явився намір боротися за відкриття української кафедри, першим кроком до якої мало стати „створення посади викладача української мови, історії та літератури”? Як відомо, заснування нових посад нерідко визначається „особистісним” фактором, тобто потребою наблизити, втримати або позбутися певної людини. Не був винятком і цей випадок. Заледве чи Р.В. Сітон-Вотсон і С. Лестрейндж Мелоун починали б діяти, не маючи готового кандидата. Припускаємо, що ним був Володимир Кисілевський – українець із канадським громадянством, який з 1931 р. очолював у Лондоні інформаційний орган Українське бюро. Одночасно в 1933-1936 рр. як аспірант (post-graduate student) ШССЄС він готував дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філософії (Ph. D.)[27]. Усе йшло до успішного захисту, а в деяких сучасних публікаціях навіть стверджується, що Лондонський університет зарахував дисертацію В. Кисілевського „Українське національне відродження в Австрії, 1772-1848”[28]. На те, що тільки-но захищений доктор обійме посаду викладача україністики в ШССЄС, напевне, і сподівалися Р.В. Сітон-Вотсон і С. Лестрейндж Мелоун. В. Кисілевський як директор Українського бюро зблизився з обома діячами Англо-українського комітету і міг навіть виступити ініціатором свого призначення.

Для того, щоб зрозуміти, якими мотивами керувалися англійці, звертаючи свої погляди на В. Кисілевського, мусимо згадати про зміни в політиці керівництва Лондонського університету. Наприкінці 1934 р. ШССЄС відвідала делегація КУСу, яка в своєму звіті, поряд з іншими зауваженнями, критично оцінила спроможність чехословацьких, польських і югославських учених читати лекції прийнятною англійською мовою і зажадала замінити їх британцями. Б. Пейрз і Р.В. Сітон-Вотсон змушені були погодитися з висновками КУСу і відтоді зосередитися на пошукові молодих британських випускників із зазначених спеціальностей[29]. Фінансування багатьох викладацьких посад у ШССЄС східноєвропейськими урядами істотно ускладнювало їхнє завдання. Особливою непоступливістю відзначалася позиція Праги, яка оплачувала кілька посад і будівництво нового приміщення для ШССЄС[30]. Значно швидше компромісу вдалося досягти на переговорах з Варшавою, і в січні 1936 р. доцентом польської мови і літератури в Лондоні став канадець шотландського походження Вільям Роуз[31]. Це призначення було важливим прецедентом, який Р.В. Сітон-Вотсон сподівався використати для обрання викладачем україністики В. Кисілевського. Адже останній теж мав канадське громадянство (з 1930 р.), а небританське походження частково компенсував би науковий ступінь доктора Лондонського університету. Знаючи, як мало тогочасних українців відповідали цим вимогам, можна уявити, наскільки реалізація проекту залежала від успішного захисту В. Кисілевським докторської дисертації. Крім того, не варто ігнорувати особисті зв’язки директора Українського бюро з Р.В. Сітон-Вотсоном і С. Лестрейндж Мелоуном.

Тож усі троє були сповнені оптимізму. Однак сталося не так, як гадалося. Надамо слово науковому керівникові В. Кисілевського в ШССЄС Р.В. Сітон-Вотсону: „Др. В.Дж. Кисілевський, [...] кілька років працював під моїм керівництвом у Школі слов’янських студій і [...] я добре знав [його] упродовж значно довшого періоду у зв’язку з українськими питаннями і до і під час того, як він керував Українським бюро в Лондоні. Його дисертація для лондонського Ph. D. про походження українського руху в Австрії до 1848 р. не була успішною, але, як визнали, вона виявилася чудовим шматком роботи, тому була не відхилена експертами остаточно, а повернута на доопрацювання. Він був дуже обмежений у своїх дослідженнях у Лондоні, а політичні причини не дозволили заповнити прогалини в його студіях у Львові та інших місцях, і було зрозуміло, що необхідно виправити і доповнити дисертацію, перш ніж вона зможе повністю відповідати вимогам університету. Особисто я не сумнівався в його здатності зробити це, коли б він жив у спокійніші часи”[32]. Оптимізм оптимізмом, але перша спроба В. Кисілевського отримати ступінь доктора в Лондоні зазнала невдачі і ніколи не мала продовження.

Чи була це єдина причина того, що „Пропозиція” так і залишилася на папері, загубившись поміж іншими документами величезного архіву Р.В. Сітон-Вотсона? Напевне, ні. Були й інші, менш помітні, але не менш важливі перешкоди та труднощі для відкриття української кафедри в Лондонському університеті, передусім уже згаданий русоцентризм широких британських політичних і академічних кіл, їхня загалом поверхова обізнаність з українськими проблемами. Р.В. Сітон-Вотсон і С. Лестрейндж Мелоун за допомогою Англо-українського комітету доволі успішно боролися з інфантилізмом своїх співвітчизників у цьому питанні. Проте навіть здобувши підтримку визначних осіб, які висловили намір підписати лист-прохання до преси, вони не могли виконати за українців усю роботу. Нечисленність і політична роздрібленість тодішньої української діаспори у Великій Британії ставили під сумнів подальше існування кафедри, навіть у разі її успішного відкриття. Легко спрогнозувати, що дефіцит студентів і відсутність належної навчальної та дослідницької бази постійно ускладнювала б її функціонування. Показовим тут, на наш погляд, є приклад В. Кисілевського, який, не зумівши захистити докторську дисертацію, захопився громадсько-політичною діяльністю. Отже, друга спроба запровадити україністику в міжвоєнній Великій Британії не була зреалізована так само, як і перша.

Далі публікуємо матеріали, які лягли в основу даної розвідки: лист І. Петрушевича до Р.В. Сітон-Вотсона від 1 березня 1921 р. та копію ранішого листування українського дипломата з Л. Нем’єром, а також текст анонімної „Пропозиції” про створення української кафедри в Лондонському університеті. Всі документи виявлено в рукописній колекції Р.В. Сітон-Вотсона, яка зберігається в бібліотеці ШССЄС у Лондоні. Написані англійською мовою листи подаємо за правописом авторів, залишаючи без зміни стиль, характерний для того часу. З метою полегшити читачеві орієнтацію в подіях, про які йдеться в документах, після публікації вміщено їхній переклад українською мовою та докладні примітки.



ДОДАТКИ





№ 1



Лист І. Петрушевича до Р.В. Сітон-Вотсона



99 The Vale

Golders Green, N.W. 11.

London, March 1th. 1921

Dear Sir,

With an apology for addressing you without any other formality, may I be permitted to submit instead of an introduction the copies of the correspondence, which passed between myself and Mr. L.B. Namier of the Balliol College, Oxford?

The object of my writing you is to ascertain whether you would be able to grant me the privilege of a short interview in the matter of the East Galician problems, which I trust, may interest you. To this effect I am taking the liberty of submitting to your kind attention an article about Colonisation of East Galicia together with a short synopsis of that country’s political situation.

Appreciating the fact, that your time is extremely valuable I shall consider it a great honor if you would be kind enough to accede to my request and remain

yours truly

І. Petrushevich*



Dr. Seton-Watson, EsQ.

1, Buckingham Street,

Palace Street.

S.W. 1.





SEW/11/3/3. I. Petrushevich to R.W. Seton-Watson, 1 March 1921.



№ 2



Копія листа І. Петрушевича до Л. Нем’єра



Copy of my letter to Mr. L.B. Namier*

London, February 4th 1921

Dear Sir,

At the risk of tresspassing upon your valuable time I venture to refer to certain question, you have been kind enough to raise yourself during the interesting conversation we had on October 6th, last, concerning the East Galician problem.

It is the matter of having some Galician Ukrainian educated at Oxford and establishing thereby a new important cultural organ for the emancipation of Ukraine from the sinister influence of the Teutonic ideal. Having given this matter very careful consideration, I think I found a candidate, who answers the requirements better than any one else I could think of. This person is Dr. Michael Rudnitsky, 32, of Lemberg philologist and student of modern literatures, lately Lecturer at the Kiev University. He is one of the very few Galician Ukrainians, who acquired a thorough knowledge of the Russian language. He completed his education in Paris a long time before the war has compelled Ukrainians to look further than Vienna.

During the Paris Peace Conference Dr. Rudnitsky acted as secretary to the Delegation of the Ukrainian Republic not owing to allegiance to any political party, but on the strenght of his very substantial knowledge of the French, Russian and English language. At present not being connected with any of the Ukrainian Missions, Dr. Rudnitsky has an idea of continuing his studies of the Slaw** literatures from the angle of the Western and particulary*** Anglo-Saxon mentality.

In order to be able to devote himself to this work, he wants me to submit to you the following questions:

1) What is the proper way of obtaining the so-called „nostrification” in England of his degree obtained in Lemberg and Kieff; what conditions and examinations are connected with this matter?

2) Presuming that such a „nostrification”of his degree is possible and eventually realized, what are his chances of obtaining any salaried tutorial position in this country?

I may add that his resources are limited, as he has about 18 000 francs in the bank for this purpose.

Appreciating the broadminded and disinterested sympathy you displayed for the Russian and Ukrainian people „in travail”, I do trust sincerely you will take this letter in the same spirit it is written. It is only the matter of consistence**** on my part, that having carried all the practical and sound advices given us on the last occasion. I wish to give you proof that the seeds thrown by you, have not fallen upon a barren ground.

Thanking you in advance for everything ......................

Signed: I. Petrushevich*****

L.B. Namier, Esq.

Balliol Coll.

OXFORD





SEW/11/3/3. Copy of I. Petrushevich letter to L.B. Namier, 4 February 1921.





№ 3



Копія листа Л. Нем’єра до І. Петрушевича



Copy of Mr. L.B. Namier’s answer*

BALLIOL COLLEGE,

OXFORD.

13.2.21.

Dear Mr. Petrushevich,

I am sorry not to have been able to answer your letter before now. I was most frightfully busy and wanted to consider carefully the questions you ask me.

1. Such a thing as „nostrification”of degrees is wholly unknown in England. If he came e.g. to us to Oxford a foreign degree would merely absolve him from certain preliminary examinations and enable him to take his Oxford degree in 2, instead of 3 years.

2. Tutorial position for Russian and Ukrainian literature in this country are extraordinarily few in number. There is only one lecturer on slavonic languages in Oxford, probably one in Cambridge; besides these I know only of two lectureship, one at Liverpool and one at the School of Slavonic Studies at King’s College, London. It is therefore very much a matter of chance whether Dr. Rudnitsky would or would not find paid employement**.

3. In any case, I wold*** advise an older man such as Dr. Rudnitsky to go to London rather than Oxford. As you have seen, boys like here in Colleges together, practically all of the same age, between 18 amd**** 22. And English boys of that age are, as a matter of fact, much younger than those from the Continenet*****. A grown-up man such as Dr. Rudnitsky would feel very much out of place. If you send anyone to Oxford, let him be by preference a Canadian Ukrainian who could fit himself in thoroughly with our boys and get the full benefit of the place. Moreover 18 000 francs at the present exchange are only about ? 300. This would last him at Oxford at the best one whole year – not more.

4. I think it would be more****** useful if you talked over the subject with Dr. Seton-Watson (1, Buckingham Street, Palace Str.), or with Sir Bernard Pares or with both. In either case you may mention me as having advised you to do so if you find it desirable.



Yours faithfully

L.B. Namier.



SEW/11/3/3. Copy of L.B. Namier’s answer, 13 February 1921.



№ 4



Пропозиція відкриття кафедри українознавства

в Лондонському університеті



PROPOSED UKRAINIAN CHAIR AT LONDON UNIVERSITY.

__________________________



1. Action Required.

a. Draft letter to Press.

b. Appoint small sub, Committee and Treasurer.

c. Obtain signatories to Appeal.

d. Send appeal to Press.

e. Approach private individuals.

2. Draft Letter to the Press.

Sir,

We are venturing to write to you to appeal for support for the establishment of a Ukrainian Chair or Lectureship at the School of Slavonic and East European Studies of the University of London.

Already these exist Lectureship Readers, etc., covering the Russian, Polish, Czechoslovak and Serbo-Croat languages, literature and history.

The study of Ukrainian History, Literature and Language is no less important. It covers a population of some 43 000 000 Ukrainian-speaking people and their history is the history of a people, the creators of a great empire and a fine early civilisation who, though split up and in subjection, have yet throughout the centuries preserved a language, a culture and a religion of their own; and still play a vital part in Eastern Europe.

It is proposed, in the first instance, to aim at the creation of a Lectureship in the Ukrainian Language, History and Literature.

Approximately 1 000. per annum is required for the purpose or a capital sum of 20 000.

S Committee has been formed and the Hon. Treasurer if:

Professor _________________

_________________

________________

to whom donations should be forwarded.

Yours etc.

3. Suggested Signatories.

Professor R.W. Seton-Watson, D.Litt., F.B.A.

Dr. G.P. Gooch,

Professor Sir B. Pares, K.B.E., M.A.

Professor Gilbert Murray.

Professor Arnold J. Toynbee, B.A.

Professor Webster.

Professor Zimmern.

Professor Manning.

Sir William Beveridge.

Professor Filon.

Sir E. Denison Ross.

Professor Pollard.

J. Picton Bagge, Esq., C.M.G.

Sir C. Hagberg Wright.

Hon. Maurice Baring.

Aylmer Maude, Esq.



A. Ukrainian Chairs already exist at the Universities of Chicago and Columbia in the United States, and Berlin and Munster in Germany. An Historical Chair is about to be established in Saskatchewan, and the Ukrainian Section of the University of Warsaw is, of course, well-known.



SEW/11/3/3. Proposed Ukrainian chair at London University.



Переклад





№ 1



99 The Vale

Golders Green, N.W. 11.

Лондон, 1 березня 1921



Шановний пане,

Чи дозволите мені, обмежившись перепрошенням за звернення до Вас, без жодної іншої формальності замість вступного слова запропонувати копію переписки, яка відбулася між мною і паном Л.Б. Нем’єром1 з Балліольського коледжу, Оксфорд?

Мета мого звернення до Вас – з’ясувати, чи не могли б Ви ласкаво погодитися на коротку зустріч зі мною з приводу східногалицьких проблем, які, я гадаю, можуть цікавити Вас. Для цього я дозволю собі запропонувати Вашій люб’язній увазі статтю про колонізацію Східної Галичини разом з коротким оглядом політичного становища цієї країни2.

Усвідомлюючи той факт, що Ваш час є надзвичайно цінним, я вважатиму великою честю, якби Ви були такі люб’язні прислухатися до мого прохання і залишаюся

щиро ваш

І. Петрушевич

Др. Сітон-Вотсон, EsQ.

1, Buckingham Street,

Palace Street.

S.W. 1.





№ 2



Копія мого листа до Л.Б. Нем’єра

Лондон, 4 лютого 1921

Шановний пане,

Ризикуючи зайняти Ваш цінний час, я наважуюся нагадати про одне питання, що його Ви були такі люб’язні самі підняти під час тієї цікавої бесіди, яку ми мали 6 жовтня минулого року з приводу східногалицької проблеми.

Суть справи полягає в тому, щоб знайти когось з галицьких українців, хто здобув освіту в Оксфорді, та з його допомогою створити новий важливий культурний орган для звільнення України від згубного впливу тевтонського ідеалу. Надзвичайно ретельно розглянувши цю справу, я гадаю, що знайшов кандидата, який відповідає цим вимогам повніше, ніж будь-хто інший, хто може спасти мені на думку. Цією особою є др. Михайло Рудницький, тридцятидворічний львівський мовознавець і дослідник сучасних літератур, донедавна викладач у Київському університеті. Він є одним з небагатьох галицьких українців, хто здобув ґрунтовні знання російської мови. Він завершив свою освіту в Парижі задовго до того, як війна змусила українців глянути далі, ніж Відень.

Під час Паризької мирної конференції др. Рудницький працював секретарем делегації Української республіки3 не завдяки відданості якісь політичній партії, а з огляду на своє дуже глибоке знання французької, російської й англійської мови. Не будучи на сьогодні пов’язаним із жодною з українських місій4, др. Рудницький має намір продовжувати своє вивчення слов’янських літератур з погляду західного й, особливо, англо-саксонського менталітету.

Для того, щоб змогти цілком віддатися цій роботі, він хоче, щоб я передав Вам такі запитання:

1) Яким є порядок отримання в Англії так званої „нострифікації” його ступеня, здобутого у Львові та Києві; які умови й екзамени пов’язані з цим?

2) Виходячи з припущення, що така „нострифікація” його ступеня є можливою і в кінцевому підсумку досягнутою, якими є його шанси отримати якусь оплачувану викладацьку посаду в цій країні?

Я можу додати, що його можливості є обмеженими, оскільки він має для цієї мети близько 18 000 франків у банку.

Високо цінуючи великодушну і безкорисливу прихильність, яку Ви виявили до російського й українського народу „в стражданнях”, я щиро вірю, що Ви сприймете цей лист у тому дусі, в якому він написаний. Зі свого боку я лише намагаюся бути послідовним, підтримуючи всі практичні та розсудливі поради, дані нам при останній нагоді. Я хочу довести Вам, що кинуті Вами зерна не впали на безплідний ґрунт.

Наперед вдячний Вам за все ........................

Підписав: І. Петрушевич

Л.Б. Нем’єр, Esq.

Balliol Coll.

OXFORD





№ 3



Копія відповіді п. Л.Б. Нем’єра

Балліольський коледж,

Оксфорд.

13.2.21.



Шановний пане Петрушевич,

Вибачте, що не міг відповісти на Ваш лист раніше. Я був страшенно зайнятий і хотів ретельно розглянути питання, які Ви задали мені.

1. Таке явище, як „нострифікація” ступенів, зовсім невідоме в Англії. Якби він прибув до нас в Оксфорд, іноземний ступінь лише звільнить його від певних вступних іспитів і дасть йому змогу здобути свій оксфордський ступінь за 2, замість 3 років.

2. Викладацька посада з російської й української літератури є великою рідкістю в цій країні. Є лише один викладач слов’янських мов в Оксфорді, можливо, один у Кембриджі; окрім них мені відомо тільки про дві посади, одна в Ліверпулі й одна в Школі слов’янських студій у Кінгс коледжі, Лондон5. Тому це значною мірою справа випадку – знайде чи не знайде др. Рудницький оплачувану роботу.

3. У кожному разі я радив би старшому чоловікові, такому як др. Рудницький, радше їхати до Лондона, ніж Оксфорда. Як ви розумієте, хлопці в тутешніх коледжах майже всі одного й того ж віку, між 18 і 22. А англійські хлопці цього віку насправді є значно молодшими за хлопців з континенту. Доросла людина, така як др. Рудницький, відчуватиме чимало незручностей. Якщо Ви відсилаєте когось до Оксфорда, виберіть канадського українця, який міг би як слід пристосуватися до наших хлопців і повністю скористатися з цієї посади. Крім того, 18 000 франків за нинішнім курсом становлять лише близько 300 ф. ст. В Оксфорді йому цього вистачить у найкращому разі на один рік – не більше.

4. Я гадаю, що було б кориснішим, якби Ви докладно обговорили це питання з др. Сітон-Вотсоном6 (1, Buckingham Street, Palace Str.) або з паном Бернардом Пейрзом7, чи з обома. Так чи інакше Ви можете згадати мене як того, хто порадив Вам зробити так, якщо вважатимете це доречним.

З пошаною

Л.Б. Нем’єр





№ 4



ЗАПРОПОНОВАНА УКРАЇНСЬКА КАФЕДРА В ЛОНДОНСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ



1. Необхідний крок.

а) Підготувати проект листа до преси.

б) Призначити невеликий підкомітет і скарбника.

в) Здобути підписантів для відозви.

г) Надіслати відозву до преси.

д) Звернутися до приватних осіб.

2. Проект листа до преси.

Пане,

Ми наважуємося написати Вам, щоб попросити допомоги у заснуванні української кафедри чи викладацької посади8 в Школі слов’янських і східноєвропейських студій Лондонського університету.

Уже існують викладацькі, доцентські посади тощо, які охоплюють російську, польську, чехословацьку і сербо-хорватську мови, літературу й історію.

Вивчення української історії, літератури та мови є не менш важливим. Воно охоплює майже 43 000 000 населення, яке розмовляє українською мовою і його історія є історією народу, який створив велику імперію і вишукану ранню цивілізацію та, незважаючи на поділ і поневолення, упродовж століть зберіг свою мову, культуру та релігію і досі відіграє важливу роль у Східній Європі.

У першу чергу передбачається добиватися створення посади викладача української мови, історії та літератури.

Для цієї мети необхідно приблизно 1 000 ф. ст. щорічно, або загальна сума 20 000 ф. ст.

Повинен бути сформований п[ід] комітет і поч[есний] скарбник

якщо: професор ___________________

___________________

__________________

на адресу якого мають надсилатися пожертви.

Ваш і т. ін.

3. Запропоновані підписанти.

Професор Р.В. Сітон-Вотсон, D. Litt., F. B. A.

Др. Дж.П. Гуч9.

Професор Сер Б. Пейрз, K. B. E., M. A.

Професор Гілберт Маррі10.

Професор Арнольд Дж. Тойнбі, B. A.11

Професор Вебстер12.

Професор Ціммерн13.

Професор Меннінг14.

Сер Вільям Беверідж15.

Професор Філон16.

Сер Е. Денісон Росс17.

Професор Поллард18.

Дж. Піктон Багге, Esq., C. M. G.19

Сер С. Хагберг Райт20.

Моріс Берінг21.

Еймлер Мод, Esq.22



А. Українські кафедри вже існують в університетах Чикаго і Колумбії у Сполучених Штатах та Берліні і Мюнстері в Німеччині. Історична кафедра незабаром має бути відкрита в Саскачевані, а українська частина Варшавського університету, звичайно ж, добре знана23.







ПРИМІТКИ



1 Нем’єр, Луїс (Людвік Бернштейн вель Нєміровський) (1888-1960) – відомий британський історик і громадський діяч. Народився в сім’ї полонізованих євреїв у м. Воля Окжейська в підросійській Польщі. У 1890 р. разом зі сім’єю переїхав до Східної Галичини. Виростаючи в україномовному оточенні, перейнявся симпатією до гнобленого польською шляхтою українського населення, чиє становище нагадувало йому долю євреїв. Навчався у Львові, Лозанні, Лондонській школі економіки і Балліольському коледжі Оксфорда. У 1913 р. змінив прізвище і прийняв британське громадянство. В роки Першої світової війни перейшов на позиції сіонізму. Виступав проти відновлення Польської держави в кордонах 1772 р., захищаючи право українців Східної Галичини на самовизначення. Під час Паризької мирної конференції був неофіційним експертом британської делегації з питань Східної Галичини, обґрунтував етнічні підстави українсько-польського розмежування, що лягли в основу „лінії Керзона”. Після звільнення з державної служби в 1920 р. повернувся до наукової роботи. У 1931-1953 рр. обіймав посаду професора історії в університеті Манчестера. Автор праць: „Структура політики під час вступу на престол Георга ІІІ”, „Англія в епоху Американської революції”, „Дипломатична прелюдія, 1938-1939”, „1848: Революція інтелектуалів” та ін. (Namier J. Lewis Namier: A Biography. London, 1971; Hunczak T. Sir Lewis Namier and the Struggle for Eastern Galicia, 1918-1920 // Harvard Ukrainian Studies. Cambridge, Mass., 1977. Vol. 1. № 2. P. 198-210; Baker M. Lewis Namier and the Problem of Eastern Galicia // Journal of Ukrainian Studies. Toronto, 1998. Vol. 23. № 2. P. 59-104; Rose N. Lewis Namier and Zionism. Oxford, 1980; Colley L. Namier. London, 1989).

2 Обидва документи, надіслані разом з листом І. Петрушевича, зберігаються в архіві Р.В. Сітон-Вотсона (SEW/11/3/2. The case of East Galicia). В огляді „Становище Східної Галичини” висвітлюються міжнародно-правові підстави вирішення східногалицького питання на кінець 1920 р., а в статті „Колонізація Східної Галичини” викриваються спроби польського уряду змінити етнічну карту краю.

3 Йдеться про об’єднану українську делегацію на Паризьку мирну конференцію. 30 березня 1919 р. у Станіславі на спільному засіданні Держсекретаріату ЗОУНР, а також членів Директорії і Ради народних міністрів УНР було ухвалено інструкцію, пункт IV якої підкреслював, що „українська дипломатична місія для участі в Мировій конференції є спільною для обох частин України [...] та заступає на конференції цілість української справи” (Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). Київ, 1996. С. 49). Про діяльність делегації див.: Zurawski vel Grajewski P.P. Sprawa Ukraƒska na Konferencji pokojowej w Paryэu w roku 1919. Warszawa, 1995.

4 Тобто М. Рудницький не належав ні до складу дипломатичної місії УНР у Лондоні на чолі з Арнольдом Марголіним і Ярославом Олесницьким, ні до місії ЗУНР у Франції й Англії, яку очолював тоді Степан Витвицький.

5 Загалом Л. Нем’єр мав рацію, хоча в листі до І. Петрушевича назвав не всі викладацькі посади в галузі русистики, що існували в британських університетах на початку 1920-х років. Насамперед слід згадати Оксфордський університет, де після смерті Вільяма Морфілла в 1909 р. посаду доцента обійняв Невілл Форбз (з 1921 р. – професор). У Кембриджі викладачем русистики в 1900 р. було призначено А.П. Гауді. Після переїзду Б. Пейрза до Лондона, де він очолив у 1918 р. кафедру російської історії та літератури, в університеті Ліверпуля на посаді професора російської історії, мови та літератури його замінив Александр Брюс Бозуелл. У читанні курсів російської мови А. Брюсу Бозуеллу в Ліверпулі допомагав Василь Слепченко, уродженець Кубані. В Манчестері з 1907 р. російську мову та літературу викладав В.Дж. Седжфілд. Після Першої світової війни у Великій Британії зріс інтерес до русистики. Нові професорські посади з’явилися в Бірмінгемі (Г.Дж.В. Тілліард), Манчестері (Михайло Трофімов), Університетському коледжі Ноттінгема (Янко Лаврін), викладацькі – в Глазго (Гью Бреннан), Лідсі (Дж. Колні-Балотський) і Шеффілді (Джордж Артур Беркетт). У ШССЄС російські предмети викладали А. Раффі (мова) і Р. Сміт (література). Однак прибуття до Англії великої кількості емігрантів з Росії після завершення громадянської війни посилило конкуренцію в цій академічній галузі (Stone G. The History of Slavonic Studies in Great Britain (until the Second World War) // BeitrКge zur Geschichte der Slawistik in Nichtslawischen LКndern. Wien, 1985. P. 389-396).

6 Сітон-Вотсон, Роберт Вільям (1879-1951) – відомий британський історик-славіст і громадський діяч. У 1902 р. закінчив Оксфордський університет. З 1905 р. виступав (під псевдонімом Scotus Viator) зі статтями про становище народів Австро-Угорської імперії. Напередодні Першої світової війни зацікавився українським питанням і в червні 1914 р. відвідав Львів. Заснований у 1916 р. часопис „The New Europe” пропагував ідею національного самовизначення народів Центрально-Східної Європи. Перейшовши в 1917 р. на роботу в Розвідувальне бюро Департаменту інформації, об’єктивно висвітлював розвиток подій в Україні для британських політиків. У 1922 р. очолив кафедру історії Центральної Європи ім. Т. Масарика в ШССЄС. Один з ініціаторів створення й активний діяч Англо-українського комітету. У 1939-1945 рр. – на державній службі. Спершу керував секцією Південно-Східної Європи в Службі вивчення зарубіжної преси, а з вересня 1940 р. почав працювати у Відділі політичної розвідки Форин Оффіс. З листопада 1945 р. до 1949 р. очолював кафедру Чехословацьких студій в Оксфорді. Автор праць: „Національні проблеми в Угорщині” (1908), „Південнослов’янське питання” (1911), „Проблема України” (1917), „Сараєво: вивчення походження Великої війни” (1926), „Британія в Європі (1789-1914): огляд зовнішньої політики” (1937), „Історія чехів і словаків” (1943) та ін. (Seton-Watson H. And Chr. The Making of a New Europe: R.W. Seton-Watson and the last Years of Austria-Hungary. Seattle, 1981).

7 Пейрз, сер Бернард (1867-1949) – британський історик-русист і громадський діяч. Освіту здобув у Кембриджі. Займався вивченням новітньої історії Росії. У 1906 р. був обраний почесним доцентом університету Ліверпуля. Через рік заснував тут Школу російських студій. У 1907-1918 рр. очолював кафедру російської історії, мови та літератури в університеті Ліверпуля. Брав участь в організації обміну делегаціями між російською Думою і британським парламентом 1909 і 1912 рр. Під час Першої світової війни перебував на Східному фронті як представник Великої Британії при російській армії. У 1922-1939 рр. – директор ШССЄС, професор російської історії, мови та літератури. З вересня 1939 р. – на роботі в Службі вивчення іноземної преси. У 1942 р. виїхав до США. Автор праць: „Занепад Російської монархії” (1939), „Росія” (1940), „Історія Росії” (1950) та ін. (Galton D. Sir Bernard Pares and Slavonic Studies in London University, 1919-39 // The Slavonic and East European Review. London, 1968. Vol. XLVI. № 7. P. 481-491).

8 У 1918 р. в системі університетської освіти Великої Британії відбулися значні зміни. Міністрам освіти Г.А.Л. Фішеру та закордонних справ Артуру Бальфуру вдалося переконати університети сформувати спеціальний комітет з ректорів і віце-ректорів для здійснення реформи. Одним з перших кроків комітету стало впровадження в британських університетах ступеня доктора філософії (Ph. D.) з метою покласти край довоєнній перевазі німецьких університетів у дослідницькій галузі. Одночасно було створено нову академічну ієрархію звань: професор (Professor), доцент (Reader) і кілька рівнів викладачів (Lecturer). Кожному званню відповідала штатна ставка, яка більше не залежала від оплати, внесеної студентами за той чи інший курс (Roberts I.W. History of the School of Slavonic and East European Studies... P. 15).

9 Гуч, Джордж Пібоді (1873-1968) – відомий британський історик, політолог і громадський діяч. Спеціалізувався на історії Західної Європи і міжнародних відносин. Як член парламенту виступав проти зовнішньої політики Великої Британії напередодні Першої світової війни, яку проводив глава Форин Оффіс Едуард Грей (1905-1916). Співредактор 11-томного видання „Британські документи про походження Війни, 1898-1914” (1926-1938) (Eyck F. G.P. Gooch: a study in history and politics. London, 1982).

10 Маррі, Джордж Гілберт Еймі (1866-1957) – відомий британський дослідник давньогрецької літератури, діяч міжнародного пацифістського руху. Народився в Сіднеї (Австралія) в сім’ї ірландських переселенців. Виховувався в дусі прихильності до пригноблених націй. Здобувши освіту в Оксфорді, працював викладачем класичної філології в Глазго, з 1905 р. – в Оксфордському університеті. У 1908 р. призначений професором давньогрецької мови та літератури цього ж університету. Після Першої світової війни приєднався до пацифістського руху. Один із засновників (у 1923-1938 рр. голова виконавчої ради) Союзу Ліги націй. У 1945-1947 рр. і 1949-1957 рр. – співпрезидент, а в 1947-1949 рр. – президент Товариства ООН. Як член міжнародного Комітету з інтелектуальної співпраці підтримував стосунки з Альбертом Ейнштейном, подружжям Кюрі та Полем Валері. Автор праць: „Давньогрецька література” (1897), „Евріпід і його епоха” (1913), „Класична традиція в поезії” (1927), „Арістофан” (1933) та ін. (Henderson M.I. Murray, George Gilbert Aime // The Dictionary of National Biography, 1951-1960 / Ed. by E.T. Williams and H.M. Palmer. Oxford, 1971. P. 757-761).

11 Тойнбі, Арнольд Джозеф (1889-1975) – відомий британський історик, автор цивілізаційної концепції. Вищу освіту здобув в Оксфорді (Балліольський коледж), де вивчав класичну філологію та історію. В роки Першої світової війни працював у Відділі політичної розвідки Форин Оффіс. З українською проблематикою Тойнбі познайомив Л. Нем’єр. По закінченні війни брав активну участь у Паризькій мирній конференції як науковий радник. У 1920-1924 рр. очолював кафедру ім. А. Корайса Лондонського університету, що спеціалізувалася на новогрецьких проблемах. З 1924 р. і аж до виходу на пенсію (1956 р.) – незмінний директор Королівського інституту міжнародних справ. У 1939-1946 рр. очолював Службу вивчення іноземної преси і Дослідницький департамент Форин Оффіс, створені на базі Інституту. Підготував низку пропозицій з українського питання для Форин Оффіс, зокрема меморандум про „лінію Керзона” в лютому 1944 р. Автор праці „Дослідження історії: В 12-ти т.” (1934-1961) та багатьох інших (Morton F.A. Bibliography of Arnold J. Toynbee. London, 1981; Thompson K.W. Toynbee’s Philosophy of World History and Politics. London, 1985).

12 Вебстер, сер Чарльз Лінгслі (1886-1961) – відомий британський історик, дослідник зовнішньої політики Великої Британії і міжнародних відносин. Освіту здобув у Кембриджі, спеціалізувався в історії дипломатії ХІХ ст. У 1914 р. очолив кафедру нової історії в університеті Ліверпуля. У роки Першої світової війни перебував на військовій службі, з 1917 р. – у відділі розвідки генерального штабу Великої Британії. Займався питаннями, пов’язаними з сіонізмом, військово-політичним майбутнім Палестини. На Паризькій мирній конференції діяв як секретар військової секції британської делегації. У 1919-1922 рр. поєднував викладацьку роботу в Ліверпулі з діяльністю у Союзі Ліги націй, Королівському інституті міжнародних справ. У 1922-1932 рр. очолював кафедру міжнародних відносин в Аберистуіті, з 1932 р. – новостворену кафедру міжнародних відносин Лондонської школи економіки і політичних наук. Виступав проти політики умиротворення. У 1939-1945 рр. – на державній службі у Форин Оффіс, член британської делегації на конференціях у Думбартон-Оксі (1944) та Сан-Франциско (1945). Після Другої світової війни брав участь в організації роботи ООН, ЮНЕСКО. У 1950 р. став президентом Британської Академії. Автор праць: „Віденський конгрес” (1919), „Зовнішня політика Каслрі 1815-1822” (1925), „Зовнішня політика Каслрі 1812-1815” (1931), „Зовнішня політика Пальмерстона 1830-1841: У 2-х т.” (1951) та ін. (Reynolds P.A., Hughes E.J. The Historian as Diplomat: Charles Kingsley Webster and the United Nations 1939-1946. London, 1976).

13 Ціммерн, сер Альфред Екгард (1879-1957) – відомий британський дослідник міжнародних відносин і організацій. Освіту здобув в Оксфорді (Нью коледж). У 1904-1909 рр. – викладач давньої історії Оксфордського університету, в 1912-1915 рр. – інспектор Міністерства освіти. Вирішальний вплив на його погляди мала Перша світова війна. У 1918 р. перейшов на роботу у Відділ політичної розвідки Форин Оффіс, де відстоював політику звільнення пригноблених народів Європи і захисту національних меншин. Був одним із засновників Королівського інституту міжнародних справ. У 1921 р. переїхав до Женеви з метою вивчення діяльності Ліги націй. В 1925-1939 рр. очолював Женевську школу міжнародних досліджень, 1926-1930 рр. – заступник директора Інституту інтелектуальної співпраці в Парижі, 1930-1944 рр. – професор міжнародних відносин Оксфордського університету. В роки Другої світової війни працював у Дослідницькому департаменті Форин Оффіс, короткий час виконував обов’язки директора ЮНЕСКО. З 1947 р. – на викладацькій роботі в США. Автор праць: „Грецька співдружність” (1911), „Нація і форма правління” (1918), „Європа одужує” (1922), „Перспективи демократії” (1929), „Ліга націй і принцип права” (1936), „Американський шлях до загального миру” (1953) (Salter. Zimmern, Sir Alfred Eckhard // The Dictionary of National Biography, 1951-1960 / Ed. by E.T. Williams and H.M. Palmer. Oxford, 1971. P. 1096-1097).

14 Меннінг, Кларенс Огастус (1893-1972) – відомий американський славіст. У 1912 р. закінчив Колумбійський університет (Нью-Йорк), 1915 р. отримав ступінь доктора філософії. З 1915 р. працював професором Колумбійського університету, завідував відділом слов’янських мов. Спеціалізувався переважно в галузі україністики. Автор праць: „Історія України” (1947), „Нарис історії України” (1949), „Україна ХХ сторіччя” (1951), „Гетьман України Іван Мазепа” (1957), „Історія славістики в США” (1957) та ін. (Меннінг // Енциклопедія українознавства. Львів, 1994. Т. 4. С. 1519).

15 Беверідж, барон Вільям Генрі (1879-1963) – відомий британський соціальний реформатор і економіст, ідеолог держави загального достатку в Англії. Народився в Рангпурі (Бенгалія). Освіту здобув у Балліольському й Університетському коледжах Оксфорда, де вивчав принципи математичного регулювання і право. Після закінчення університету зацікавився соціальними проблемами безробіття і пенсійного забезпечення. Зблизившись з Сідні та Беатріс Вебб, зазнав сильного впливу їхніх концепцій „національного мінімуму” й адміністративних реформ. У численних статтях до газети „Морнінг пост” обґрунтовував розвиток сильної, централізованої, бюрократичної держави шляхом реалізації далекосяжної програми „соціальної організації”, стверджуючи, що регулювання суспільства через соціальну адміністрацію посилить, а не послабить вільну ринкову економіку. У 1908 р. на запрошення В. Черчілля перейшов на роботу в Міністерство торгівлі як його особистий помічник з підготовки законодавства про безробітних. У 1908-1914 рр. налагоджував діяльність у країні системи бірж праці, котрі, на його думку, мали зробити гнучкішим ринок праці. У 1915-1916 рр. працював у Міністерстві військового постачання, яке очолював Девід Ллойд Джордж, 1916 р. – знову в Міністерстві торгівлі. Після конфлікту з трейд-юніонами та промисловцями змушений був покинути, щойно ввійшовши у нього, новостворене Міністерство праці. З 1917 р. – у Міністерстві харчування. У 1918-1919 рр. відвідав Центральну та Східну Європи як британський представник у Міжсоюзницькій продовольчій місії. У 1919 р. залишив державну службу і в 1919-1937 рр. очолював Лондонську школу економіки і політичних наук, у 1926-1928 рр. був віце-канцлером Лондонського університету, у 1937-1944 рр. очолював Університетський коледж Оксфорда. Під час Другої світової війни керував міжгалузевим вивченням координації діяльності соціальних служб. Підготовлені ним у 1942 р. („Соціальне страхування і суміжні служби”) і 1944 р. („Повна зайнятість у вільному суспільстві”) звіти склали основу для прийняття у Великій Британії в 1944-1948 рр. законодавства, що перетворило її на державу загального достатку. У 1944 р. він як депутат від Ліберальної партії став членом Палати общин, а в 1945 р. зайняв місце в Палаті лордів. Автор праць: „Безробіття: проблема промисловості” (1909), „Ціни і заробітна плата в Англії від дванадцятого до дев’ятнадцятого століття” (1939), „Влада і вплив” (1953) та ін. (Harris J. William Beveridge: A Biography. London, 1977).

16 Філон, Луїс Наполеон Джордж (1875-1937) – британський математик. Народився поблизу Парижа. У трирічному віці з батьками переїхав до Англії, 1898 р. отримав британське громадянство. Навчався в Університетському коледжі (Лондон) і Кембриджі. У 1903 р. отримав посаду викладача математики в Університетському коледжі, у 1912 р. посів Голдсмідівську кафедру прикладної математики і механіки. Спеціалізувався в галузі класичної механіки. З 1929 р. очолював обсерваторію Лондонського університету. У 1920 р. був обраний членом сенату і правління університету, а в 1933-1935 рр. виконував обов’язки його віце-канцлера (Jeffery G.B. Filon, Louis Napoleon George // The Dictionary of National Biography, 1931-1940 / Ed. by L.G. Wickham Legg. Oxford; London, 1949. P. 270-271).

17 Росс, сер (Едуард) Денісон (1871-1940) – відомий британський сходознавець. Навчався в Університетському коледжі (Лондон), Франції, Німеччині. Докторську дисертацію про ранні роки шаха Ісмаїла захистив у Страсбурзі. У 1896 р. отримав посаду професора перської мови в Університетському коледжі. У 1901-1911 рр. – на адміністративній роботі в Індії. Зацікавившись давньотюркськими, китайськими й уйгурськими манускриптами, перейшов у 1914 р. на роботу в Британський музей. Перша світова війна поклала край його центральноазійським студіям. У 1914-1916 рр. працював у департаменті поштової цензури. З 1916 р. до 1937 р. – директор Школи орієнталістики і професор перської мови в Лондонському університеті. У 1939 р. був призначений радником британського посольства в Стамбулі, де й помер. Автор праць: „Серце Азії” (1899), „Сер Антоні Шерлі та його перська пригода” (1933), „Два кінці свічки” (1943), численних джерельних публікацій (Chapman J.A. Ross, Sir (Edward) Denison // The Dictionary of National Biography, 1931-1940 / Ed. by L.G. Wickham Legg. Oxford; London, 1949. P. 750-751).

18 Поллард, Альберт Фредерік (1869-1948) – відомий британський історик, дослідник історії Англії епохи Тюдорів. Народився на о. Вайт. Освіту здобув в Оксфорді. У 1903 р. був обраний на новостворену кафедру конституційної історії Університетського коледжу в Лондоні, яку займав до 1931 р. Основні зусилля спрямував на створення в Лондоні історичної школи. У 1906 р. заснував Історичну Асоціацію, 1912-1915 рр. виконував обов’язки її президента. У 1921 р. його зусиллями в Лондонському університеті постав Інститут історичних досліджень, діючим президентом якого він був до 1931 р., почесним – до 1939 р. Брав активну участь у громадському житті. У 1918 р. входив до складу Урядового комітету з питань Ліги націй, 1924-1926 рр. – Урядового комітету в справах Лондонського університету, 1929 р. – Комітету зі збереження парламентських протоколів. На парламентських виборах 1922 р. і наступні два роки балотувався як ліберальний кандидат від Лондонського університету, але безуспішно. Автор праць: „Англія за часів протектора Сомерсета” (1900), „Генріх VIII” (1902), „Еволюція парламенту” (1920), „Уолсі” (1929) та ін. (Clark G.N. Pollard, Albert Frederick // The Dictionary of National Biography, 1941-1950 / Ed. by L.G. Wickham Legg and E.T. Williams. Oxford, 1959).

19 Баґґе, сер (Джон) Піктон (1877-1967) – британський дипломат, з 1903 р. – на консульській службі, у 1905-1918 рр. працював у Російській імперії, у 1917-1918 рр. – виконувач обов’язків генерального консула в Одесі, у січні – лютому 1918 р. – офіційний представник Великої Британії при уряді УНР у Києві. Тісно співпрацював на цій посаді з французьким представником генералом Ж. Табуї. Мав на меті домогтися від українського уряду продовження війни з державами Четверного союзу, при цьому пропонував фінансову і технічну допомогу Великої Британії. Критикував укладення Брестського мирного договору (9.ІІ.1918). Після захоплення Києва російськими військами М. Муравйова залишився у місті і нав’язав контакти з більшовицьким командуванням. Перед вступом українських і німецьких військ до Києва покинув місто (22.ІІ.1918). У 1928-1937 рр. – керівник закордонного підрозділу Департаменту зовнішньої торгівлі при Форин Оффіс, у 1937 р. звільнився зі служби.

20 Райт, сер Чарлз Тіодор Хагберг (1862-1940) – британський бібліотекар і літературознавець. Після навчання в приватних школах Росії, Франції та Німеччини науковий ступінь (LL. D.) здобув у Трініті коледжі (Дублін) 1889 р. У 1890-1893 рр. працював помічником бібліотекаря