У старих російських університетах було прийнято, щоб дисертації (і магістерська, і докторська) перед захистом друкувалися окремою книжкою (і досить пристойним накладом), а на публічний диспут виносилися певні тези, які автор вважає своїми досягненнями і готовий захищати (ще й досі зустрічаються такі примірники книжок із "Положеннями", доданими до тексту). Таким чином, у розпорядженні вченої публіки був повний текст дисертації. Часи, як усім відомо, змінюються на гірше.

Дослідження Юрія Писаренка спочатку було захищене як кандидатська дисертація і лише згодом надруковане у вигляді книжки. Той, хто досі хотів скласти цілісне враження про нього, мусив робити це, розбираючи криптограми авторефератної мови, винайденої у трюмах ВАК, або ж складати докупи ксерокси статей, опублікованих Автором упродовж десятиліття по різних наукових виданнях. Не можу, відтак, утриматися від того, щоб не кинути камінь у тих (сьогодні вже нікому не відомих) винахідників авто-рефератного жанру, котрі з наївністю епохи великих стрибків вважали, ніби складне й багатопланове дослідження можна викласти у формі доповідної записки. Не знаю, чи справді колись виконували п'ятирічку за три роки (чимало членів експертної ради ВАК протягом своєї кар'єри однаково вдало доводили те й друге), але вимога народженої в гарячці перших п'ятирічок установи перетворити на скоромовку (не більше 1,0 авт. арк.) чимале за обсягом (14 друк. арк.) дослідження - є сьогодні очевидним анахронізмом. Словом, Гоголівська історія про те, як Іван Іванович посварився з Іваном Никифоровичем, перетворюється на "Карл у Клары украл кораллы, а Клара у Карла украла кларнет".

Публікація книжки Юрія Писаренка дозволяє належним чином оцінити це дослідження, а разом з тим поміркувати про специфічний напрям думання, у ньому представлений.

Праця належить до нині (а, точніше сказати, завжди) рідкісного в нашій історіогріфії жанру історичних студій - дослідження світоглядних уявлень того періоду історії, який з легкої руки В. Н. Топорова тепер прийнято називати міфологічним. Рідкісність цієї роботи, однак, полягає не в тому, що вона досліджує саме цю тему, а в тому, що Автор, на відміну від легіону інших, чиї безумні писання заполонили книжкові розвали наших міст, витримав свою працю в рамках строго наукового методу, з блиском розробленого для такого роду досліджень російськими філологами упродовж 1960-70-х років. Методологічно (хоч Автор цього і не зазначає) праця Юрія Писаренка знаходиться під виразним впливом так званої Тартуської (або ж Тартусько-Москов-ської) семіотичної школи, і персонально таких її представників, як В. В. Іванов, В. Н. Топоров, Б. О. Успенський. Саме цим, здається, зумовлені як очевидні вдачі, так і принципові методологічні вади рецензованої роботи, присутні в працях московських семіотиків від самого початку, але довгий час трактовані навіть як достоїнства методу.

Здавалося б, Автор обрав не досить вдалий предмет для своїх розшуків. Адже після відомої монографії Бориса Успенського "Филологические разыскания в области славянских древностей (реликты язычества в восточнославянском культе Николая Мирликийского)"(М., 1982) складалося враження, що про культ Волоса-Велеса навряд чи можна сказати щось принципово нове. Навіть більше - додати бодай слово. Під пером Успенського Велес-Волос перетворився на гіган-тичний персонаж слов'янської міфології - головний і, по суті, єдиний. Відомо, що в давньоруських джерелах Волоса названо лише "скотьим богом". З цього скромного статусу покровителя домашньої худоби (до якого обережні дослідники могли додати хіба що опікування торгівлею: давньорус. скотъ - гроші) вчений (завдяки ототожненню з народними уявленнями про св. Миколу Мірлікійського) "произвел" його у вседержителі. Все, що б не відшукувалося з реліктів давніх вірувань, чи могло бути видане за таке, дослідник так чи інакше трактував як пов'язане з Волосом-Велесом. Давньоруський пантеон (коли такий існував насправді) був просто поглинутий культом одного божества. Волос став усім: і богом потойбічного світу, і покровителем живих, і творцем видимого, і розпорядником прихованого, охоронцем плодючості і поезії, торгівлі й купців, божеством моря і патроном мандрівників. Словом, навряд чи інує "функція" божества, якою не було б наділено Велеса.

Книжка Юрія Писаренка, однак, з успіхом демонструє, що спорудження грандіозної Вавілонської вежі культу Велеса-Волоса ще далеко не завершене. У житті кожного дослідника трапляється і можливість, і місце докласти й свій камінь у будову.

Сьогодні, коли гіпнотизм робіт "Тартуської Касталії" починає поступово вивітрюватися, усе голосніше лунають голоси скептиків, які саму методологічну основу "філологічних розшуків в області слов'янських старожитностей" вважають містифікованою, а конкретні її застосування -ілюзіоністськими. Вадим Руднєв навіть говорить про тартусько-московську (московсько-тартуську?) школу як про сугубо герметический. феномен с птичьим языком и стремлением все подчинить семиотической утопии универсального языка, которым можно открывать любые знаковые двери (Руднев В. "Вы узнаете меня по усам". Рец. на: Московско-тартуская семиотическая школа: История, воспоминания, размышления / Сост. и ред. С. Ю. Неклюдов. - М., 1998 // На посту. Культура, искусство.- 1998, № 2. - С. 24-25). Не втримаюсь від наведення ще однієї цитати: Структурная антропология с ее бесстыдно примитивными схемами, отработанными на экзотическом материале бесписьменных культур, вдохнула новую жизнь в никогда, впрочем, не умиравшее стремление к подчинению сложных феноменов духовной культуры индоевропейцев жестким и удобным своей лукавой простотой механизмам кабинетной мифологии (Страхов А. Б. На святого Николу. // Paleoslavica. - Cambridge, MA, 1994, Vol. 2. - P. 50.) Спеціально про культ Велеса-Волоса-Николи той же О. Б. Страхов зазначив: Своей популярностью на суше и на море св. Николай обязан не наследованию им языческих культов Посейдона, Нептуна или Артемиды Эфесской и уж, тем более, не крайне проблематичной преемственности по отношению к "скотьему богу" Волосу, этой "диглоссийной" выдумке древнерусских книжников ХІУ в., как хотят нас уверить старые и новейшие исследователи, а двум эпизодам своего жития, ставшим (в некоторые исторические моменты) необыкновенно популярным. Справедливості ради треба відзначити, що звинувачення дослідників Велеса-Волоса у "кабінетній міфології" лунають ще від часів однойменної статті Агатангела Кримського 1927 року.

Юрій Писаренко побудував своє дослідження швидше у вигляді низки нарисів, ніж як строго монографічну працю. Така побудова мені здається цілком вдалою, зумовленою як станом дослідженості теми, так і "немонографічністю" самого предмету. Добрий такт по відношенню до попередників (адже багато аспектів проблеми було вже більш-менш надійно, як гадає Автор, встановлено), а також безумовний дослідницький смак змусили п. Писаренка зосередитися лише на тих моментах культу Волоса-Велеса, які досліджені ним самим і в дослідженні яких йому вдалося сказати власне слово. Кожна глава книжки, таким чином, являє собою завершений дослідницький етюд, але цілісність праці досягається вмілою організацією тексту навколо такої інтригуючої фігури давньоруського язичницького пантеону, яким, імовірно, був Велес.

Отже, перегляньмо коротко зміст книжки.

Перша глава присвячена огляду джерел, на яких традиційно будується дослідження культу Велеса-Волоса, а також літератури питання. Серед джерел Автор нараховує шість різновидів: від середньовічних писемних пам'яток -через усні тексти (казки, легенди, прислів'я, приказки, замовляння тощо), через народні обряди, дані топонімії, дані діалектології - до пам'яток матеріальної культури. Перерахування це насправді зайве, бо все, що хотів сказати Автор - це те, що для досліджень такого типу в принципі не існує обмеження в джерелах. Усе йде в діло. Натомість огляд писемних пам'яток і дослідницької літератури є стислим і дуже корисним керівництвом для всіх, хто зацікавиться Велесом-Волосом.

Друга глава присвячена інтерпретації легендарної

літописної оповіді про смерть князя Олега від власного коня (чи від змії). Слідом за В.В. Івановим - В.Н. Топоровим Автор тлумачить літописний переказ як варіант "основного" індоєвропейського міфа про боротьбу Громовержця із Супротивником (Змієм). Велес у даному випадку виступає і як цей індоєвропейський Змій, і як та київська змія, що, власне, й укусила князя. Громовержець же - Перун. Таким чином, Автор відшуковує "соціальний" підтекст літописного переказу (в якому, до речі, не згадано ні Перуна, ні Велеса) -боротьбу між варягами-находниками (прибічниками Перуна) і місцевою слов'янською публікою (представленою волхвами, жерцями Велеса).

З цим сюжетом (завдяки присутності Перуна й Волоса) безпосередньо пов'язаний останній етюд книжки - "Ідея "договору" як провідна в культі Волоса" ("провідна" вона, звичайно, лише для Автора та його дослідження, адже чи можна з "ідеєю договору" прирівняти хоча б "функцію" бога потойбічного світу?). Тут автор трактує переважно договори Русі з Візантією, де, як відомо, згадано обидвох супротивників, але в досить миролюбному сусідстві: іменами обох присягаються руські посли. Шляхом складних спів-ставлень Автор ототожнює Волоса з індійським Мітрою (тема договорів - миръ давньослов. *міръ етимологічне може бути пов'зане з Мітрою), а відтак, опікування останнього договорами поширює і на Волоса. Присутність же імені Волоса в договорах (щоправда, лише двох з чотирьох!) дозволяє ствердити, що саме він був відповідальним за їх укладення і дотримання, як і взагалі за світопорядок