Значення Львівського театру у Польщі та в імперії Габсбурґів

Як авторитетно стверджувала „Gazeta Narodowa”, чільна ліберальна газета Галичини, у XIX ст. польський театр у Львові тривалий час виконував функцію провідної польської сцени. Малося на увазі передусім період після поразки січневого повстання 1863 р. та п’єси національного змісту. Передувала ж такій функції ерзацу у царині культури відведена Галичині політична місія „П’ємонту” для поділеної Польщі. Водночас її носіями були політичні сили, лояльно налаштовані проти Габсбурґів.

Галичина прийняла національно-культурну місію; щоправда, між власним самовивищенням та поглядом іззовні завжди існувала суперечність. Незважаючи на утиски з боку росіян, Варшава вперто відстоювала роль столиці. Часті випадки переманювання співаків та акторів із Галичини до Варшави свідчать про справжню притягальну силу метрополії над Віслою. Отож національна місія Львівського театру мала швидше зв’язкову функцію. Вона єднала різні політичні та соціальні групи, що боролися за контроль у краї, а отже, за контроль над театром. Адже після Галицького сейму театр був найважливішим публічним закладом, що дає змогу вивчати питання не лише власне історії культури, а й соціально-політичні. Відповідно, на передньому плані в цій статті будуть також конфлікти навколо театру різних соціальних прошарків.

До 1914 р., попри незначну кількість потенційної публіки та обмежені порівняно з Варшавою фінансові ресурси, Львівський театр почав відігравати в окремих жанрах провідну роль серед польських театрів[2]. Це особливо стосується польської опери й оперети. Натомість Краківський театр, за винятком короткого періоду на початку ХХ ст., завоював собі славу головної драматичної сцени. Отже, тут можна говорити про своєрідний поділ праці між двома найбільшими містами Галичини.

Свою владу над Галичиною центральний уряд у Відні намагався забезпечити і в ділянці культури. Тому у Львові вже з кінця ХVIII ст. існував німецькомовний театр, який мав задовільняти водночас розважальні потреби місцевого гарнізону та присланих з Відня урядників[3]. Відтак умови існування польської трупи, що діяла у Львові з ініціативи Войцеха Боґуславського, були несприятливі. На сцені місцевого театру, що налічував добрих 650 місць, польські актори мали право виступати тільки в окремі дні. Крім того, вони мусили сплачувати за оренду німецькому театральному власникові, під формальним керівництвом якого перебували. Однак галицька шляхта успішно ставала на захист польського театру, зводячи нанівець спроби віденського уряду та його місцевої адміністрації встановити гегемонію німецької культури. Завдяки численним перекладам, за Яна Непомуцена Камінського, котрий очолював театр з 1809 до 1842 р., відпала потреба у посередництві німецької мови у знайомстві із західноєвропейською культурою. Шекспір, Мольєр, а також німецькі класики, зокрема, Шиллер, стали доступні польською мовою. Водночас місцевий репертуар був помітно доповнений творами Александра Фредро як особливо шанованого драматурга.

Після культурного піднесення прийшла черга установчого почину автора. У 1842 р. польський театр переїхав у нове приміщення, фундатором якого став граф Станіслав Скарбек. Налічуючи 1800 місць, новий театр опинився серед найбільших у Європі. Театр Скарбека було поділено на польську та німецьку трупи. Спершу річне число польських вистав становило 110 (хоча, ця цифра не завжди свідчить про засилля німецького театру, оскільки у той час його склад виконував численні опери переважно італійською). Незадовго до революції С. Скарбек домігся збільшення числа польських вистав до трьох на тиждень. Однак неоабсолютизм несподівано поклав край цьому розквітові. Львівський театр de facto став державним, а умови праці польського складу, з огляду на посилення німецького спротиву, погіршилися. Після жовтневого маніфесту 1860 р. ситуація знову змінилася на користь польського театру. Місцева шляхта крок за кроком відвоювала своє панівне становище у краї, а разом з ним – і найважливіший у ньому польський театр. У той час коли більшість аристократії мирилася з двомовністю, інтелігенція боролася за закриття німецького театру. Увагомила польську національну місію Львівського театру поразка січневого повстання (1863-1864). У газеті „Dziennik Literacki” зазначалося: „Тепер, коли нашим єдиним скарбом є тільки мова, театр стає для всіх нас пріоритетним національним закладом [...]. Його завдання – навчити наше суспільство святих чеснот наших предків, розвинути в народних масах почуття громадянина; завдання театру, безперечно, національне”[4].

У 1872 р. інтелігенція врешті домоглася свого. Німецький театр було закрито, польський театр посів становище монополіста[5]. Таким чином, галицькі поляки рухалися в одному напрямку з чехами, що з 1862 р. мали у Празі суто чеський театр, могли так само, як ті, заяви-ти про свої претензії на статус рівноцінної культурної нації в рамках Габсбурзької монархії. Однак емансипаційні спроби в царині культури відчутно загальмувала невдала презентація на Міжнародному музично-театральному фестивалі у Відні 1892 р. Cпоруджуючи у 1900 р. нове приміщення театру, польська еліта намагалася швидко досягти його європейського рівня. Водночас Львівський міський театр, що й досі є однією з перлин львівської архітектури початку сторіччя, зміцнив претензії польської еліти на культурну гегемонію над русинами, сподівання яких на власний національний театр до 1914 р. так і не справдилися[6].



Утримання та репертуар театру

За винятком кількох праць із вітчизняного театрознавства, польські науковці досліджували лише приватні театри, які існували при дворах європейських аристократів. Такий підхід хибує обмеженістю, бо залишає поза увагою роль знаті у виникненні публічного театру, ширше кажучи – в суспільних процесах Східної Європи[7]. У Празі, Будапешті та Львові спорудження й утримання перших публічних театрів брали на себе не королівський двір чи міщани, а шляхта. Тож помилковим буде твердження про те, що у своїй культурній активності шляхта озиралася на міщанство – імпульс йшов швидше у протилежному напрямку. Прикладом цього є Становий театр у Празі, споруджений 1783 р. коштом одного-єдиного аристократа і від 1798 р. керований невеликою групою аристократів. Як бачимо, за віком Празький театр набагато старший від майже всіх міщанських театрів Німеччини. Під категорію шляхетського театру потрапляє і театр Пешта, заснований у 1838 р. (1840 р. перейменований на Угорський національний театр), а також театр Скарбека у Львові. З європейської перспективи ці шляхетські театри викликають неабиякий інтерес для вивчення соціально-культурної історії, бо їхня присутність свідчить про те, що поряд з міщанством засновували й утримували публічні театри ще й інші соціальні прошарки. Для періоду до революції 1848 р. у Німеччині це стосується й окремих частин цієї країни, як наприклад, Мекленбурґа, де шляхта традиційно мала сильні позиції[8].

Загалом для дефініції шляхетського театру напрошується відразу кілька площин. Найважливішою з них буде утримання та організація театру, тобто контроль над театром і його внутрішніми структурами, що нерідко виявлялося й у зовнішніх формах. Дати визначення шляхетського театру можна і на підставі його культурної практики, себто шляхом вивчення репертуару. І суть тут не у вазі різних жанрів та стиленапрямів у репертуарі шляхетського театру, а в тому, наскільки публіка сприймала окремо взятий театр як театр під шляхетським впливом. Ще одним способом наблизитися до проблеми є дослідження самої публіки (стосовно Львова це можливо робити лише частково – внаслідок недостатності джерел).

Перший рішучий виступ галицької шляхти за збереження польського театру, якому загрожувала фінансова криза, припадає на період реставрації. У 1821 р. дванадцятеро осіб, членів відомих родів галицької шляхти, підписали т. зв. „Петицію громадян держави”, в якій вимагали від Станового комітету надання субсидій польському театрові. Врешті вони спромоглися досягнули свого, обґрунтувавши клопотання тим благотворним впливом, що його здійснює добре забезпечений національний театр на літературу, чистоту мови, звичаї, на освіту молоді, на поширення духовності серед різних верств суспільства[9]. Така аргументація спиралася на просвітницьку візію театру як освітнього закладу, котра, на думку німецьких дослідників, зародилася передовсім серед буржуазії.

1830 р. у палаці графа Францішека Потоцького сформувалося „Приватне товариство засновників польського театру у Львові” („Prywatne Towarzystwo Przedsiębiorców Teatru Polskiego we Lwowie”), кількість членів якого іноді зростала до 60 осіб[10]. Належали до товариства знову ж таки представники найвідоміших родів галицької шляхти і лише окремі представники львівської інтелігенції. У 1830 р., за аналогією до деяких міських театрів у Німеччині (наприклад, Кенігсберга та Вроцлава), театр перетворився на акціонерне товариство, члени якого внесли капітал на суму 3 800 ґульденів. Спершу за свій капітал акціонери вимагали здешевлених білетів. Оскільки в т