Відповідно до експертних оцінок неурядової групи дослідників Small Arms Survey (SAS) при Женевському Інституті міжнародних досліджень, світові річні обороти легальної торгівлі легкою і стрілецькою зброєю (ЛСО) оцінюються в $4-6 млрд. З обліком "чуттєвих, напівлегальних" і нелегальних постачань, річні обсяги світового ринку ЛСО оцінюються експертами в $5-7 млрд [1] .

Oкрім того, за оцінкою Лондонського міжнародного інституту стратегічних досліджень, річний обіг світового ринку незаконної торгівлі легкою зброєю складає $ 2-10 млрд. Експертний комітет Червоного Хреста поширював ще більш вражаючі цифри обсягів такої торгівлі - $10-15 млрд. Генеральний секретаріат ООН у своїх оцінках обсягів незаконної торгівлі стрілецькими озброєннями, так само, як англійська організація "Оксфэм", доводить, що як мінімум 50 - 60% загального обсягу торгівлі легкою і стрілецькою зброєю є нелегальними.

Значні розбіжності в оцінках обсягів світового ринку стрілецьких озброєнь і нелегальної торгівлі ЛСО означають, що на сьогодні фактично відсутні реальні і коректні аналітичні, наукові, маркетингові і т. п. дослідження в області поширення ЛСО. Більше того, згідно з наведеними оцінками, навіть у спеціалізованих організаціях немає чіткого уявлення про реальні масштаби й обсяги світового ринку озброєнь у цілому і стрілецьких озброєннях зокрема. За повідомленням заступника Генерального секретаря ООН Луїзи Флешет, сьогодні у світі існує приблизно 500 млн. одиниць стрілецької зброї [2]. З цієї кількості 226 млн. од. (41,1%) використовуються збройними силами країн світу, ще 18 млн. од. (3,3%) - поліцією. Більше як половина світових запасів ЛСО - 305 млн. од. (55,5%) знаходиться в приватних руках, і біля одного мільйона (0,2%) - у неурядових, повстанських і незаконних збройних формуваннях. Близько 40% усіх ЛСО поставлені нелегально [3] . При цьому, незважаючи на ініціативи ряду неурядових організацій і ООН (у 1992 р. - по створенню регістра звичайних озброєнь), ефективного механізму контролю створити не вдалося.

Проблема запобігання нелегальним передачам ЛСО, особливо після терористичних актів у вересні 2001 р. у США, набула неабиякої актуальності. Потрапляння в руки терористів сучасних ЛСО і боєприпасів підвищує загальну нестабільність у світі. Досить часто, на озброєнні терористів гріють руки кримінальні структури. Серед останніх прикладів викрадення восьми ПЗРК "Стріла" зі складу збереження озброєння ВМФ, розташованого в Кронштадтському гарнізоні біля селища Великі Іжори (Росія) [4]. Цю інформацію підтвердила і прес-служба Головної військової прокуратури РФ, а прокуратура Кронштадтського гарнізону за фактом цього злочину порушила кримінальну справу. У зв'язку з цим у РФ планувалось провести повну інвентаризацію ПЗРК, що знаходилися на озброєнні армії і флоту. Про серйозність проблеми збереження та обліку цієї грізної зброї свідчить спільна операція спецслужб Росії, Великої Британії та США стосовно знешкодження зловмисників та перекриття каналів постачання ПЗРК "Ігла" до терористичних організацій.

З метою запобігання нелегальним передачам ПЗРК 10 червня 2003 р. у столиці Казахстану на зустрічі глав військових відомств країн СНД підписаний протокол про режим контролю за продажем ПЗРК типів "Ігла" та "Стріла" з метою "посилення боротьби з тероризмом і недопущення надходження до терористів переносних зенітних ракетних комплексів".

ЛСО й Україна

Розвиток ЛСО має безпосереднє відношення до України, що успадкувала від СРСР значний сегмент його військово-промислового комплексу (ВПК). Хоча держава не мала на своїй території оборонних конструкторських бюро і заводів, що спеціалізувалися на розробках і виробництві малих озброєнь, залишки ЛСО Радянської армії досить сильно турбували міжнародне співтовариство.

Таким чином, арсенали ЛСО необхідно було або продавати, або утилізувати. Про обсяги запасів такої зброї і боєприпасів на складах України може свідчити лише один факт: тільки на території однієї військової бази в смт. Коцюбинське, неподалік від Києва, за повідомленням прес-служби Міністерства оборони України, на початок липня 2001 р. залишалося 124 залізничних вагони з патронами до стрілецької зброї і засобів ближнього бою, зокрема, 23 вагони ручних гранат і 32 вагони піротехнічних засобів. Це складає п'яту частину загального обсягу боєприпасів, що зберігалися на території колишньої Центральної артилерійської бази збереження боєприпасів. А на 1 липня 2001 р. з території цієї частини було загалом вивезено 35 залізничних вагонів зенітних боєприпасів, 279 вагонів - танкових, 45 вагонів - мінометних, 84 вагони - гранатометних, 257 вагонів боєприпасів для наземної артилерії і 16 вагонів протитанкових ракет [5].

З огляду на те, що в другій половині 90-х років Україна перетворилася в безпосереднього і досить активного учасника світового ринку озброєнь, і Київ почав експортувати, крім усього іншого, і ЛСО. Крім того, це стимулювало розробки і виробництво нових ЛСО, і насамперед, боєприпасів. Відповідно до різних джерел, протягом першого десятиліття ЛСО і компоненти до нього офіційно поставлялися Україною в Афганістан [6], Буркіна-Фасо [7], Болгарію [8], В'єтнам [9], Камбоджу [10], Туреччину [11], Узбекистан [12], Чеську Республіку [13] і деякі інші держави. Саме активність офіційного Києва стала причиною ряду обвинувачень українських спецекспортерів у нелегальних операціях із ЛСО. У той же час, особисті зустрічі колишнього першого заступника секретаря Ради національної безпеки й оборони України - голови Комітету з політики ВТС і експортного контролю при Президентові України Леоніда Рожена з головами Комітетів РБ ООН щодо санкцій відносно Анголи, Сьєрра-Леоне і Ліберії, з одного боку, переконали іноземних експертів у відсутності основ для подібних звинувачень, а з іншого боку - довели ефективність створеної в Україні системи державного експортного контролю [14]. При цьому, чимало пропозицій української сторони були включені в остаточні доповіді голів Комітетів РБ ООН, з метою удосконалювання механізмів дотримання режимів відповідних санкцій. Черговим підтвердженням безпідставності обвинувачень на адресу України було обрання її представника заступником голови минулої в 2001 р. у Нью-Йорку Конференції ООН із проблем незаконної торгівлі стрілецькою зброєю і легкими озброєннями.
Проблема, на думку експертів, ускладнюється і тим, що виробництво відомих ЛСО, наприклад, автомата Калашникова, опнаували понад двадцять держав. Так, експерти російського видання "Ядерний контроль" вказували на постачання Болгарією ЛСО (а саме, автоматів Калашникова болгарського виробництва, боєприпасів до них і гранат, всього 19 вантажів з озброєннями) у Еритрею [15].

Незважаючи на існуючі складнощі у виробництві і розробках легких озброєнь, Україна є активним постачальником цього виду зброї на світовому ринку. Про те, що постачання України мають місце і хвилюють конкурентів, говорить лише такий факт: у грудні 1999 р. представники Мінторгівлі США після щорічної зустрічі в рамках Вассенаарської угоди звинуватили Україні (і Росію) у небажанні погодитись на ужорсточення вимог звітності членів режиму, які стосуються постачань легких озброєнь [16]. Як відзначили після цієї події українські експерти, нововведення могли б негативно позначитися на майбутніх постачаннях України, оскільки відкрили б ринки збуту легкої зброї.

У той же час, за словами Л. Рожена [17], на сьогоднішній день в Україні створені такі умови, при яких "здійснення незаконних торгових угод дуже ускладнено, а в деяких випадках і неможливо". Більш того, за його словами, Україна підписала документ ОБСЄ і, тим самим, узяла на себе зобов'язання з маркування малих озброєнь, що постачаються на експорт. За підрахунками військових експертів РНБОУ, виконання цього зобов'язання обійдеться в $35 млн. впродовж 10 -15 років.

Розробки, виробництво й експорт нових ЛСО в Україні

За інформацією начальника відділу Держкомітету промислової політики України [18] Віктора Нестеренка, тільки стрілецьке озброєння і боєприпаси до нього в Україні розробляють і виготовляють біля двадцяти підприємств і конструкторських бюро, причому практично всі роботи фінансуються з держбюджету [19]. Однак, якщо говорити про нову стрілецьку зброю, то лише пістолети "Форт", "Хортиця" і револьвери "Варяг" на сьогоднішній день виробляються серійно. В той час, коли конструктори ламають голову над тим, яку назву дати цій зброї, нині власне українським можна назвати пістолет "Форт" і його модифікації. Решта зразків - прямі нащадки радянського пістолета ПМ. Вони зберегли більшість технічних рішень зброї "Макарова".

Серед розробників і виробників легких озброєнь можна виділити лише Науково-виробниче об'єднання МВС України "Форт" (м. Вінниця), що спеціалізується на розробках і виробництві пістолетів і помпових рушниць. Це підприємство було створено ще в 1991 р. із завданням забезпечити надходження стрілецької зброї в українські силові структури. Наприкінці березня 1998 р. на відкритті єдиного в Україні цеху по серійному виробництву стрілецької зброї на науково-виробничому підприємстві "Форт" МВС України офіційні особи заявили, що Україна прорвала кільце ізоляції з випуску серійної стрілецької зброї. На церемонії вказувалося, що Вінницький завод з виробництва зброї, що освоїв за два роки більше 5 млн. грн. ($1,2 млн.) інвестицій і капіталовкладень, спроможний випускати стрілецьку зброю серійно. На заводі було розпочато серійний випуск пістолета "Форт-12", головним замовником якого стало Міністерство внутрішніх справ України. Зразки зброї також були спрямовані в Узбекистан