Істотні зрушення в розвитку світової економіки наприкінці двадцятого століття відбулися завдяки економічному захисту природи. Про це було заявлено на Першому конгресі економістів з довкілля і природних ресурсів, що відбувся у Венеції (1998). Як стверджує відомий англійський енвайроекономіст Д. Пірс, у країнах, що входять до Організації економічного співробітництва і розвитку, застосовують приблизно 150 інструментів екополітики, за допомогою яких регулюється використання довкілля і природних ресурсів. Усього цього багатства світової економічної думки в Україні не використовують. Про нього добре не знають навіть відомі науковці та фахівці. Без цих знань не можна побудувати ефективну екологічну політику, а тим більше - лісову, яка б дала змогу підприємствам лісового сектора вижити в складних еколого-економічних умовах, що склалися в Україні.
Лісовому господарстві України у спадок від старої адміністративно-командної економіки залишився архаїчний економічний механізм, який стримує розвиток підприємств лісового господарства. Цей економічний механізм критикували ще в роки панування радянської системи господарювання. За роки незалежності України мало що змінилося, оскільки економічна система в лісовому господарстві не стала захисником лісу.

Реформування лісового господарства в Україні ускладнюється не лише недолугим "Лісовим кодексом України", але й несприятливими еколого-економічними умовами лісокористування. Для того, щоб лісові підприємства були конкурентоспроможними на ринках лісової продукції необхідно, шоб структура їх лісового фонду була близькою до нормального лісу. У багатьох європейських країнах таку структуру лісового фонду стимулюють податковими пільгами, пільговим кредитуванням, державними дотаціями тощо.

В Україні склалася несприятлива вікова структура лісів (частка стиглих і перестійних лісів на підприємствах Держкомлісу складає лише 11,2 %). Окрім того, стиглі та перестійні ліси, у яких переважають найбільш пінні деревні породи, характеризуються низькою повнотою. Запаси деревини складають приблизно 50% потенційних. З такою таксаційною характеристикою лісів неможливо без державної фінансової підтримки забезпечити ефективне відтворення лісів, розвиток лісової інфраструктури і сталий розвиток лісового господарства на принципах, що були проголошені Міжнародною конференцією ООН в Ріо-де-Жанейро (1992). Тим більше потрібна така фінансова допомога у випадку проведення лісової політики розширеного відтворення лісів. А таку політику проводити необхідно, оскільки лісисгість території України складає лише 15,6% (лісистість Європи –38,0%).

Лісове господарство і промисловий лісовий сектор тісно пов'язані між собою. Через постійну, а часом і злочинну, приватизацію деревообробна промисловість опинилася в дуже критичному стані. Ще в 1990-91 роках на нарадах працівників лісового комплексу і місцевих органів влади, які відбувалися в Ужгороді та Львові, я застерігав від негативних наслідків приватизації промислових об'єктів комплексних лісових підприємств. У тій складній економічній ситуації можна і треба було в межах комплексних лісових господарств зберегти значну частину промислового лісового сектора. У більшості європейських країн національна лісова політика спрямована на розвиток інтеграції лісового господарства з промисловістю, сільським господарством, туризмом. Спостерігається різноманіття форм таких інтеграційних зв'язків, розвиток яких стимулюється через економічні інструменти лісової політики.
В Україні у процесі приватизації було розвалено немало ефективних комплексних лісових підприємств, особливо на території Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей. Тепер знову починаємо розвивати переробку деревини на державних лісогосподррських підприємствах. Так чого варта така лісова і промислова політика? У яку копійчину вона обійшлася українському народові?

Складна економічна ситуація в деревообробній промисловості є віддзеркаленням соціально-економічної ситуації в Україні. Через різке падіння життєвого рівня населення зменшився попит на меблі та іншу продукцію лісового промислового сектора, змінилася структура споживання продукції деревообробної промисловості. Крім того, внутрішній ринок меблевої продукції виявився незахищеним. Інфляція в національній економіці, нерозвинена інфраструктура ринкової економіки та монополізм на ринках капіталів призвели до іммобілізації обігових коштів на багатьох деревообробних підприємствах. Перед деревообробною промисловістю стоїть складне питання розвитку. Основне завдання довгострокової державної економічної політики полягає в тому, щоб зберегти кваліфікованих фахівців, науковців і викладачів. Необхідно допомогти утвердитися на ринках продукції перспективним підприємствам, визнати банкротами безнадійні підприємства і передати їх майно в руки ефективних власників. На жаль, в Україні механізм банкрутства безнадійних підприємствів добре не відпрацьований, незважаючи на те, що законодавча основа для цього ринкового інструмента економічної політики частково закладена. Ситуація в деревообробній промисловості почне змінюватися на краще лише з підвищенням життєвого рівня населення. Як би не змінювалася ситуації на ринках лісової продукції, необхідно мати на увазі: лісове господарство (державний сектор економіки) і промисловий лісовий комплекс (приватний сектор економіки) приречені бути партнерами.

Лісове господарство повинно навчитися сприяти розвитку внутрішнього ринку і захищати його (це найбільш надійний ринок). Орієнтація на зовнішній ринок, хоч і дуже спокуслива, але дуже і дуже ризикована. Прогноз ситуації, що буде складатися на європейському ринку лісової продукції (особливо враховуючи екологічні фактори: великі запаси перестійних насаджень, що стають екологічної загрозою для Європи; вітровали, що призвели до накопичення 100 млн. м3 вітровальної деревини), приводить дод висновку, що Європа може не допустити Україну на європейський ринок лісової продукції. І для цього в неї будуть підстави, оскільки лісовий менеджмент в Україні не відповідає європейським стандартам. Тоді лісове господарство України опиниться біля дверей європейського ринку лісової продукції з "розбитим коритом" і реаліями кволого внутрішнього ринку. Тому підприємства лісового господарства повинні сприяти розвитку внутрішнього ринку лісової продукції, а деревообробні - зарекомендувати себе надійними партнерами.

Хто власник лісу в Україні?

Лісове законодавство європейських країн характеризується різноманітністю. Але в більшості законодавчих актів про ліси чітко визначені два основоположні поняття лісової політики: це форми власності на ліси і лісовласники. "Лісовий кодекс України" стверджує, що ліси в Україні є державною власністю. Але не дає відповіді на питання: " Хто в Україні є лісовласником?" За своїм змістом і духом цей правовий документ залишився радянським, незважаючи на те, що був прийнятий Верховною Радою України в квітні 1994 року. Його готували фахівці, які недостатньо обізнані із сучасним лісовим законодавством і інструментами лісової політики. Тому ми до цього часу не знаємо, хто в Україні є лісовласником. Мабуть, було б варто записати в "Лісовому кодексі України" так, як це записано в параграфі четвертому закону Німеччини "Про ліси": "Власниками лісу в розумінні цього закону є лісовласники і ті, що мають право на користування ним оскільки вони є безпосередніми власниками лісу".

Таке визначення спрямувало б лісову політику України в більш перспективний напрямок.
Центральне питання лісової політики - це законодавче закріплення форм власності на ліси. В останні роки все частіше висловлюють думки-щодо приватизації лісів. Світовий досвід (Нової Зеландії, Бразилії) говорить про сумні наслідки глобальної приватизації лісів. Динаміка структури лісів за формами власності в двадцятому столітті дозволяє зробити такі висновки. Структура лісоволодіння за формами власності, що склалася в більшості промислово розвинених країн світу, є результатом тривалого історичного розвитку. Різка трансформація форм власності - небажана, оскільки вимагає іншої інфраструктури обслуговування лісового господарства, призводить до порушення сталих зв'язків та погіршення стану лісокористування. Досвід багатьох промислово розвинених країн свідчить про те, що не варто віддавати перевагу тій чи іншій формі власності на ліси. Мабуть, доцільнішою буде така структура форм власності, яка б повніше відповідала ментальності населення і національним традиціям лісокористування, структурі національної економіки і соціальної сфери. Необхідно враховувати те, що багатофункціональне використання лісів ефективніше в державних лісах, а промислове використання деревини - у приватних лісах.

У "Лісовому кодексі України" необхідно затвердити пріоритет за державною формою власності. У приватну власність можна передавати лише невеличкі ділянки лісу, що відірвані від контурів основних лісових масивів і прилягають до фермерських господарств. Приватними можуть бути також ліси, створені за рахунок приватного капіталу на угіддях, мало придатних для ефективного ведення сільського господарства. Разом з тим, доцільно законодавчо закріпити вимогу, щоб лісовласники обов'язково мали спеціальну освіту, яка б дозволяла їм ефективно вести господарство в лісах. Закон повинен передбачати матеріальну відповідальність лісовласників у випадках порушення ними екологічних стандартів.

Гримаси некваліфікованого менеджменту на ринках лісової продукції

Некваліфікований управлінський персонал, який виріс на традиціях радянської системи, спирається головним чином на малоефективні адміністративні інструменти лісової політики і уникає економічних, більш ефективних, але значно складніших у застосу