Вступ
Розділ 1. Нестор Махно: захисник селян України чи кримінальний злочинець?
Розділ 2. Соціально-економічна політика Нестора Махна
Розділ 3. Українське питання в ідеології махновського руху
Висновки
Список використаної літератури

Вступ

Нестор Іванович Махно (1888-1934) народився в багатодітній родині селянина-бідняка с. Гуляйполе Єкатеринославської губернії. Мав початкову освіту, але читав лекції в університеті Сорбони. Світоглядною парадигмою Нестора Махна була, як відомо, анархія, "безвладний лад", "вільний радянський лад". Нестор Махно адекватно відображав інтереси і прагнення українського селянства. Саме ідеали, устремління Н.Махна підкреслюють і віковічні прагнення українського народу до свободи.

Махно першим рішуче виступив проти захоплення більшовиками політичної влади, проти диктатури однієї партії в Україні. Між іншим, саме цим накликав на себе найбільшу ненависть і переслідування з боку "власть імущих". Категорично заперечуючи керівну роль партії у суспільстві, Н.Махно ніби попереджував про той глухий кут, до якого потрапить величезна комуністична країна у кінці ХХ ст. Натомість, Н.І.Махно пропонує суспільству багатопартійність - рівні права і змагальність усіх політичних партій і груп у впливі на людей і пропаганді своїх ідей і доктрин.

Розділ 1. Нестор Махно: захисник селян України чи кримінальний злочинець?
Шлях Нестора Махна у революцію, як і деяких інших членів найбільш радикальних політичних партій Російської імперії починався з відвертих кримінальних дій, що мотивувалися потребою набуття партійних коштів та терором як засобом боротьби з представниками самодержавної влади. Здебільшого подібна революційна “романтика” ставала для таких молодиків життєвою необхідністю і вигідним ремеслом для задоволення власних потреб, які надійно маскувалися політичними гаслами.

Після усунення з престолу Миколи П партійці-бойовики, які пройшли школу царської каторги, залишилися без звичайної роботи. Приводом для поновлення активної військовою революційної діяльності став корніловський заколот у вересні 1917 р., коли Тимчасовий уряд був примушений кинути заклик про “захист революції”. Відразу ж почали створюватися за аналогічним зразком загони червоної і чорної гвардії, які нерідко мали й спільні керівні органи. Так анархо-більшовицьке військове бюро в Катеринославі очолював анархіст з Гуляйполя В.Курилепко - у майбутньому відомий польовий командир махновського війська. У вересні-жовтні, не відчуваючи серйозного опору з боку місцевої міліції, гуляйпільські чорногвардійці під проводом свого ватажка Махна почали затверджувати “радянську” владу. Вони вбили поміщика Класека, пограбували його садибу і утворили “зразкову комуну анархістів”, в якій, на думку В.Волковивського, не стільки працювали, скільки займалися пияцтвом. Спроба Олександрівського повітового комісара Тимчасового уряду Михна протидіяти бешкетам махновців закінчилася невдало.

Присланого для притягнення їх до кримінальної відповідальності агента з особливих доручень чорногвардійці вигнали під загрозою вбивства. Сам Махно так згадував про ці події: “Міліція в Гуляйполі виконувала роль розсильних, а не поліцейських. Після цього до нас більше не надходило ніяких наказів і не надсилалося урядовців з повіту”. Після жовтневого перевороту чорногвардійські загони М.Ннкнфорової і Н.Махна стали підпорядковуватися наркому Радянської Росії по боротьбі з контрреволюцією на Півдні В.Антонову-Овсієнко, від якого безпосередньо отримували кошти на військово-організапійні потреби. Збереглася записка про отримання Никифоровою 11 грудня 1917 р., у день прибуття наркома до Харкова, авансу від нього на суму 300 крб. Анархо-комуністичні формування були найбільш радикальними загонами у затвердженні військовими засобами радянської влади в Україні. В організації терору на початку 1918 р. вони навіть випереджали більшовиків.

Надзвичайний комісар Раднаркому Росії С. Орджонікідзе, який в цей час знаходився на Катеринославщині, повідомляв Антонова-Овсієнка: “Никифорова в Олександрівську наробила справ, треба негайно її 'забрати звідти”. Таким чином, отримання анархо-комуністичними загонами у лютому 1918 р. статусу червоноармійських частин стало наслідком усталених військових зв'язків більшовиків і анархістів. Військовим контингентом гуляйпільського червоного полку, за свідченням О. Чубенка, найближчого соратника Махна, стали 5000 демобілізованих солдатів старої російської армії. Махно у своїх споминах сповіщає про дещо іншу чисельність частини. У березні 1918 р. полк складався з шести рот по 200-300 чол. кожна, національної єврейської роти і кавалерійського загону в декілька сотень чоловік. Також були сформовані санітарні загони і підготовлені приміщення під шпиталь. Озброєння в полку було різноманітним: російська гвинтівка Мосіна, револьвери системи Наган, німецька і австрійська трофейна зброя. Командиром полку став колишній царський офіцер О. Волох, начальником військового польового штабу і комісаром – Н.Махно.

Антонов-Овсієнко, призначений Леніним на посаду головнокомандуючого збройними силами “південних” радянських республік, пов'язував з полками типу гуляйпільського великі надії у боротьбі проти австро-німецьких і українських військ і доручав анархо-комуністам відповідальні завдання. Так, на Никифорову покладалося сформувати у степовій Україні кавалерійські частини Червоної Армії. Збереглася позначка в його касовій книзі: “Никифоровій - начальнику кавалери Таврійської і Херсонської губернії – 5 тисяч карбованців”.
Але надії червоного головкома не здійснилися. Анархо-більшовицькі формування були знаряддям РКП(б) у проведенні військово-комуністичноі політики Леніна і Троїцького. Вони збирали з заможного населення контрибуції, продрозверстку, розправлялися з своїми ідейними супротивниками. В результаті, військо Антонова-Овсієнка швидко розкладалося, втрачало боєздатність. Знамевська бойова ділянка радянських військ розвалилася ще до підходу австро-німецьких і українських частин.
Обурені грабунками і насильством загонів Беленковича (командуючий південною резервною групою військ Антонова-Овсієнка) і Никяфорової, мешканці Єлісаветграду і юнкери вигнали їх з міста, захопивши багато полонених і дві гармати. Начальник бойової ділянки М.Коляденко доповідав Антонову-Овсіеику, що Беленкович і Никифорова “ледь винесли з Єлісаветграду ноги”. Лише загону Сіверса, що надійшов на допомогу (600 чол.) і бронепоїзду Полупанова вдалося “заспокоїти” елісаветградців.
Те ж саме відчув і Махно, полк якого входив до складу 2-ї революційної армії Антонова. Вона була сформована з місцевих анархо-більшовицьких загонів і закривала катеринославський напрямок. Махнові було доручено обороняти Чадлине, північніше Гуляйполя. Але несподівано особовий склад полку відмовився виступати на фронт ї 15 квітня 1918 р., під командуванням колишніх офіцерів підняв повстання, визнав владу Центральної Ради. Для придушення заколотників Антонов-Овсієнко відправив бронепоїзд Беленковича, який вчасно встиг до Гуляйполя і відкрив по повстанцях нищівний вогонь. Як писав згодом Антонов, тільки завдяки цій підтримці “Махнові з 80 кавалеристами вдалось прорватися до нашого бронепоїзду". Соромлячись цього ганебного факту з своєї біографії» Махно стверджував, що буцімто події розгорталися за його відсутністю в Гуляйполі.
За словами свідків, відступ анархо-більшовицьких сил з території України в кінці квітня 1918 р. був панічним. Станції Нижньодніпровськ, Синельникове, Роздори, Чаплине були забиті ешелонами з повністю деморалізованими радянськими військами. Відступаючи, вони подекуди знущалися над залізничною адміністрацією. “Ці знамениті війська, які захищали Катеринославщину, були дійсно “авангардом” і втекли першими”, - згадував відомий діяч РКП(б) С.Гопнер.
За зізнанням самого Махна, після втечі з Гуляйполя він знаходився у глибокій депресії і з невеличкою купкою друзів, відступив у червоноармійських ешелонах в Ростов, Царицин, а потім подався до Москви. Деякі сучасні дослідники вважають, що у липні 1918 р. він повернувся до Гуляйполя за власною ініціативою. Але його тривала бесіда з Леніним і Свердловим у травні 1918 р., під час прийому в Кремлі, заява Леніна про те. що шляхи більшовиків збігаються з такими анархістами, як Махно, свідчать про інше. Для більшовицьких лідерів головний була анти гетьманська спрямованість особи і вони використовували всяку можливість для розгортання підривної роботи проти української незалежності, бо розглядали Україну як невід'ємну частинну спільної комуністичної держави і плацдарм для розгортання близької світової революції.
Тому 29 червня 1918 р. Махно виїхав зі столиці РРФСР як один з агентів РКП(б), які масово направлялися тоді у службове відрядження для організації українського підпілля. В Курську, де знаходився більшовицький центр з організації боротьби з гетьманом Скоропадським, він затримався майже на місяць, зустрівся з О.Чубенком, спільником по чорній гвардії. За вказівкою керівників РКП(б) гуляйпільські анархо-комуністи отримали від голови Закордонного бюро ЦК КП(б)У В.Затопського фальшиві документи на імена російських офіцерів. що втікають від більшовицького терору в Україну, і офіцерську форму. 21 липня вони були переправлені через демаркаційну лінію у Бєлгороді. Тут, у міському готелі “Вельвю”, діяв переправний пункт, де від'їжджаючі отримували останній інструктаж, явочні адреси і паролі від члена ЦК КП(б)У М. Скрипника. 25 липня підпільники досягли Гуляйполя, де зустрілися зі своїми спільниками по експроприаціях 1917 року С.Марченком, братами Олексієм і Семеном Каретниковими, Паньком і Захаром Гусарами.
Влітку 1918 р. охоронний апарат гетьмана за допомогою австро-німецьких військ ще контролював становище в Україні. Селянське повстання у червні-липні в Тарамгданському і Звенигородському повітах Київщини, загальноукраінський страйк залізни