Загадкова близькість філософії та поезії, яка стала предметом загальної уваги завдяки Гердерові і німецькому романтизмові, не завжди сприймалась як така. Це, напевно, може бути свідченням мізерної постгеґелівської епохи. Філософія, яку викладали в університетах у XIX і XX ст., заплатила за це своїм статусом, причому не тільки після образливих тирад Шопенґауера. Це сталося, коли вона зіткнулася з іншими великими «відступниками», такими як К’єркєґор і Ніцше, але не більше, коли її затьмарили великі світила художньої прози, зокрема роману, як французького (Стендаль, Бальзак, Золя), так і російського (Гоголь, Достоєвський, Толстой). Філософія або марнувала себе на історичні дослідження, або ж боролася за свою науковість, займаючись епістемологічними проблемами. Коли сьогоднішня університетська філософія була поновлена у своїх правах, згадаймо хоч би так званих філософів-екзистенціялістів: Ясперса, Сартра, Мерло-Понті і насамперед М. Гайдеґґера, то сталося це також завдяки відважному наближенню до меж, за якими вже царина поетичної мови. Часто це викликало різкий осуд: філософові, який хоче, щоб у вік науки його сприймали серйозно, не личить, мовляв, одяг пророка. То чому ж деякі пророки нехтують великими досягненнями сучасної логіки, яка залишила далеко позаду Арістотеля, і вперто ховаються в тінь, яку відкидає поезія. Однак проблема споріднености та відмінности, цієї благотворної напружености, що є між поезією і філософією, стояла не тільки перед нашими сучасниками. Ця проблема завжди супроводжувала західну думку, яка тим і відрізняється від східної мудрости, що зберігає цю напруженість. Платон говорив про «давню незгоду» між поезією та філософією, виганяв поезію зі сфери ідей та Блага. Але сам вдавався до поезії, коли писав мітичні оповіді. Він умів майстерно поєднувати урочисте та іронічне, багатозначність леґенди та ясність думки. Можна й запитати, хто ж розділив поезію та філософію, образ і поняття, які так нерозривно злиті в одне ціле, як у Старому і Новому Завіті, а зрештою, і в усій тисячолітній традиції християнської літератури. Давно постало питання, як мова — єдиний засіб поезії і мислення, може охопити їх у всій їхній подібності і відмінності? Звичайно, у повсякденному користуванні мовою ця спорідненість не така вже й наочна, поезія наче й не контактує з думкою. Хоч усе мовлене може викликати як образ, так і думку. Однак, як звичайно, наша мова набуває виражальної визнанености і ясности з живого контексту, тобто конкретно реалізується у ситуації, в якій знаходиться той, хто говорить. Слово, яке було мовлене у такому конкретному прагматичному контексті, не можна розглядати як таке, «що стоїть за самого себе». Воно не «стоїть», а розчиняється у сказаному. Навіть писемний виклад такого говоріння нічого не змінює, хоча розуміння поданого у такій формі тексту, також має свої герменевтичні труднощі. Мова ж поезії і філософії може «само-стояти», зберігаючи власну значущість і в тексті, в якому вона реалізується. Як це їй вдається?

Без сумніву, мова, з якою ми стикаємось нащодень, на це не здатна, та й не має у цьому потреби. І байдуже, чи близька вона до ідеалу і точно відповідає тому, що думав той, хто говорив, чи залишається від нього далекою — тут мова відстоює не сама себе, а те, з чим ми зустрічаємось в своїй практичній чи науковій діяльності. Саме в такому сенсі думки, які ми висловлюємо, є істинними або ж хибними. Слова тут «відстоюють» не самих себе. Чи їх промовляють, чи записують — їхнє значення врешті-решт реалізується у живому контексті. Валері, протиставляючи поетичне слово слову звичайному, приводить прекрасну аналогію, яка може нагадати нам старі добрі часи золотого еквіваленту: буденна мова, немовби розмінні гроші, банкноти, що, як і наші паперові купюри, насправді не мають тієї вартости, яку символізують. З іншого боку, знамениті монети, що були в обігу ще до Першої світової війни, як дорогоцінний метал самі собою мають реальну вартість, яка й викарбувала на їхній поверхні. Так і мова поезії — це не просто код, який відсилає нас ще до чогось, а як і золота монета, вона й сама є тим, що символізує.

Однак я не знаю жодної подібної думки, яка стосувалась би мови філософії, хіба що прихована десь у відомих платонівських нападках на писемне слово, як слово, що не здатне себе захистити від помилкового тлумачення. Ця критика вказує на онтологічний статус філософської думки. Платонівський діялог самодостатній, він утверджує за допомогою поетичного мімесису свій діялектичний характер. Це той особливий вид тексту, який весь час втягує читача в описану дискусію. Бо ж філософія, як «нескінченна робота ідей» конституюється тільки в діялозі або у його мовчазній інтеріоризації, яку ми називаємо мисленням. Буденна мова з її загальноприйнятими поглядами (doxa) залишається далеко позаду. Але чи не означає це, що філософія випереджує і саме слово.

Поезія і філософія існують незалежно від тієї мовної практики, яка існує в нашому буденному житті та науці. Однак їхня близькість, здається, врешті-решт виявляється у крайностях, коли слово застигає або переходить у невимовне. Ці міркування і покликані розкрити цю близькість, яка існує, а отже, може бути доведена.

Як перший крок у цьому напрямку я хотів би нагадати, що Едмунд Гуссерль, засновник феноменології, розробив для філософії метод саморозуміння, яке досягається через відмову від усіх натуралістичних і психологічних непорозумінь, що були поширені наприкінці XX ст. Він назвав його «ейдетичною редукцією». Суть цього методу полягає у тому, що всяке переживання випадкової дійсности береться в лапки. Щось подібне відбувається de facto, у всякому справжньому філософуванні. Тільки апріорні сутнісні структури всякої дійсности і без жодних винятків формували сферу поняття чи, як назвав її Платон, сферу ідей. Той, хто пробує описати таємничий характер мистецтва, і насамперед поезії, буде змушений висловити свою думку подібно і говоритиме про ідеалізуючу тенденцію мистецтва. Незалежно від того, іде мистець шляхом реалізму чи повної абстракції, він не заперечуватиме, що створене ним, ідеальне і піднімається до рівня ідеальної духовної реальности. Гуссерль, який навчав ейдетичної редукції, що полягає у відмові від реальности як основи філософського духу, говорив, що ейдетична редукція «спонтанно здійснюється» у сфері мистецтва. При будь-якому контакті з мистецтвом вже відбувається це взяття в лапки, тобто так зване епохе: бо ніхто не сприймає картину чи скульптуру за реально відображені речі, навіть у крайньому випадку — у випадку з живописом ілюзіоністів, який підносить до сфери ідеального ілюзію реальности, і так добивається естетичної насолоди. Згадаймо хоча б склепіння бані св. Ігнація у Римі.

Якщо засобом вираження є мова, нам слід задати запитання, що стосується зв’язку філософії та літератури як співвідносяться одна з одною ці дві окремішні й протилежні форми мови — самодостатній поетичний текст і мова поняття, яка призупиняє свою дію, вибігає за межі буденности.

Притримуючись випробуваного феноменологічного методу, я спробую підійти до цього запитання, звернувшись до крайніх випадків. Як вихідний пункт свого міркування візьму ліричний вірш та діялектичну концепцію. Ліричний вірш є крайнім випадком, оскільки найпереконливіше демонструє нерозривність свого існування як словесного твору і свого початкового прояву як мовлення, що підтверджується і неможливістю перекладу такої поезії. У ліричній поезії ми розглянемо її найрадикальнішу форму — чисту поезію, тобто ту, яку маємо у концепції Маллярме. Сама собою проблема її перекладности, байдуже, якою б негативною була б відповідь на неї, свідчить, що навіть тоді, коли музикальність поетичного слова сягає апогею, це так чи інакше питання про музикальність мовлення. Форму вірша творить постійне балансування між звуком і змістом. Якщо скористатись аналогією Гайдеґґера, що колір є кольором найбільше тоді, коли з’являється на полотні великого майстра, а камінь ніколи не буває більшою мірою каменем, ніж тоді, коли вмурований у колону, що підпирає фронтон грецького храму, і, як відомо, тільки у музиці тон вперше стає тоном, тоді можемо запитати, що ж означає для поетичного слова і мови бути мовою і словом у вищому їх розумінні, що ми можемо з цього почерпнути для осмислення онтологічної сутности мови.

Структурування звуку, рими, ритму, інтонації, співзвучности тощо — стабілізуючі чинники, які фіксують і призупиняють минущість слова, що проривається за свої межі. Так конституюється єдність твору. Але творові притаманна і єдність буденного мовлення. Це означає, що й інші логіко-граматичні форми інтелігібельного мовлення також співтворять вірш, навіть, якщо вони, можливо, і відходять на задній план на користь щойно названих структурних моментів твору. Синтаксичні засоби, які є в розпорядженні мови, можна використовувати вкрай економно. Кожне окреме слово, відстоюючи себе, стає неначе ближчим і зрозумілішим. Синтаксична невизначеність зумовлює як вільну гру конотацій, яким слово завдячує багатством свого змісту, і ще більшою мірою семантичну наповненість, яка переповнює кожне слово і полягає у безлічі найрізноманітніших значень. Багатозначність і незрозумілість тексту можуть доводити до відчаю перекладача, але вони є складовими елементами такої поезії.

Тепер повернімось до первісної здатности слова буденної мови — до називання. Назвати річ, означає викликати її наявність. Звичайно, без конкретного контексту окреме слово як таке не може створити єдність змісту, вона може постати тільки у контексті сказаного, і якщо, наприклад, сучасна поезія руйнує єдність образної картини і відмовляється від описового підходу задля неймовірного багатства, якого досягає, поєднуючи зовсім різні і не пов’язані між собою речі, то можемо запитати, що насправді означають ці називаючі слова? Що у цьому випадку називається? Без сумніву, така лірична поезія є спадкоємицею поезії бароко, але у нас відсу