У музиці Євгена Станковича зійшлися всі сторони світу: вона близька і зрозуміла слухачам у США, Канаді, Німеччині, Франції, Польщі, Іспанії, Китаї, Філіппінах… Його стиль вільний, рухливий, і водночас відчуваєш, наскільки цей композитор — український: повітря, вода, ліс, небо його гармоній просочені національним духом, навіть у тих творах, де фольклор зовсім не цитується або не проступає й натяком рідкісна народна мелодія. Родом із Закарпаття (м. Свалява), Євген Федорович став буквально фанатом народної музики Центральної України, що відрізняється унікальним поліфонізмом. Її він вивчає усе життя. Характерні риси почерку цього композитора — висока духовна концентрація, прагнення до архітектонічної досконалості форми, чуйність до тембровості, до звуку як такого, його музика —симфонічна, хорова, театральна, камерна — випромінює особливу енергетику: як справжній великий художник, композитор відчуває трагізм життя набагато гостріше за своїх сучасників. Характерно, що один із його концертів називається “Міст над прірвою”. Він узагалі майстер поетичних назв: “Що сталося в тиші після відлуння”, “Гра над прірвою”, “Смиренна пастораль”, “Музика небесних музикантів”, “Квітучий сад і яблука, що падають у воду”, “Сумної дримби звуки”, “Музика рудого лісу”, “Потаємні поклики”. Станкович оптимістичний, його веде не деструкція, а надія, не депресія, а віра в Божественне провидіння-любов. Народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премії Міжнародної трибуни композиторів ЮНЕСКО, премії фольклорного конкурсу Європейського радіо, премії Київської міської державної адміністрації “Київ”, лауреат фестивалів “Золотоверхий Київ” і “Пектораль”, голова багатьох міжнародних журі, голова СК України, академік Академії мистецтв України, професор Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, Євген Федорович Станкович очолює кафедру композиції. Він визнаний лідер української композиторської школи, що переніс у ХХІ століття всі найбільші досягнення музики минулого століття. Його твори різноманітні за жанрами: симфонії, балети, інструментальні концерти, камерно-інструментальні і хорові (у тому числі, духовні), опера, музика для кінофільмів. Сьогодні Євген Станкович —гість “Слова Просвіти”. Розмова з ним — це своєрідне музичне просвітництво, тож будьмо уважні.

У музиці Євгена Станковича зійшлися всі сторони світу: вона близька і зрозуміла слухачам у США, Канаді, Німеччині, Франції, Польщі, Іспанії, Китаї, Філіппінах… Його стиль вільний, рухливий, і водночас відчуваєш, наскільки цей композитор — український: повітря, вода, ліс, небо його гармоній просочені національним духом, навіть у тих творах, де фольклор зовсім не цитується або не проступає й натяком рідкісна народна мелодія. Родом із Закарпаття (м. Свалява), Євген Федорович став буквально фанатом народної музики Центральної України, що відрізняється унікальним поліфонізмом. Її він вивчає усе життя. Характерні риси почерку цього композитора — висока духовна концентрація, прагнення до архітектонічної досконалості форми, чуйність до тембровості, до звуку як такого, його музика —симфонічна, хорова, театральна, камерна — випромінює особливу енергетику: як справжній великий художник, композитор відчуває трагізм життя набагато гостріше за своїх сучасників. Характерно, що один із його концертів називається “Міст над прірвою”. Він узагалі майстер поетичних назв: “Що сталося в тиші після відлуння”, “Гра над прірвою”, “Смиренна пастораль”, “Музика небесних музикантів”, “Квітучий сад і яблука, що падають у воду”, “Сумної дримби звуки”, “Музика рудого лісу”, “Потаємні поклики”. Станкович оптимістичний, його веде не деструкція, а надія, не депресія, а віра в Божественне провидіння-любов. Народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премії Міжнародної трибуни композиторів ЮНЕСКО, премії фольклорного конкурсу Європейського радіо, премії Київської міської державної адміністрації “Київ”, лауреат фестивалів “Золотоверхий Київ” і “Пектораль”, голова багатьох міжнародних журі, голова СК України, академік Академії мистецтв України, професор Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, Євген Федорович Станкович очолює кафедру композиції. Він визнаний лідер української композиторської школи, що переніс у ХХІ століття всі найбільші досягнення музики минулого століття. Його твори різноманітні за жанрами: симфонії, балети, інструментальні концерти, камерно-інструментальні і хорові (у тому числі, духовні), опера, музика для кінофільмів. Сьогодні Євген Станкович —гість “Слова Просвіти”. Розмова з ним — це своєрідне музичне просвітництво, тож будьмо уважні. МУЗИКА КВІТУЧОГО САДУ І ЯБЛУК, ЩО ПАДАЮТЬ У ВОДУ
— Євгене Федоровичу, що нині, на Вашу думку, є сучасна академічна музика? Певно, в часи Чайковського — це була арифметика, а нині — вища математика?
— У музиці завжди присутні і вища математика, і арифметика. Чайковський якраз — вища математика. Нині музика: і академічна, і поп-музика, — примітизується, а в часи Чайковського композиторство було високоінтелектуальною працею. Аналізуєш ті здобутки й дивуєшся, наскільки високий рівень — професійний, духовний. Мабуть, мав рацію Томас Манн, котрий у своїй книзі “Доктор Фаустус” написав, що музика — це єдине з мистецтв, яке може починатися з початку, з нуля. Думаю, в цьому вислові є здорове зерно. У XX столітті, у повоєнний період, почався бурхливий розвиток авангарду, експериментування зі звуками призвело до створення атональної музики. Щось подібне ми бачимо в інших видах мистецтв, наприклад, у театрі: режисер Жолдак витворює те, що колись робили Ейзенштейн, Мейєрхольд та інші талановиті майстри, яких Сталін “прикрутив”. Нині театр авангарду, театр абсурду в нашій країні пробивається до визнання на іншому витку. Сучасна українська музика також розвивається залежно від світосприйняття й уподобань композиторів. Одні ближчі до авангарду, другі — до абсурдизму, треті тяжіють до суміші академізму і джазу, четверті просто розвивають академічну музику в традиції Лисенка, Леонтовича, Ревуцького. Коли говорять, що ми відстали від світу, — то все дурниці, тому що в музиці в будь-якому стилі можна йти своїм шляхом. Кажу про це з упевненістю, бо чимало їздив різними країнами і слухав багато музики. Наша композиторська школа має високий професійний рівень, а, наприклад, в Америці немає такої композиторської школи, як у Європі: у Франції — школа Мессіана, в Росії — школа Шостаковича, в Україні — школа Лятошинського, Ревуцького. Музика у світі стилістично багатовекторна й багатоярусна. Головне не те, в якому стилі ти пишеш, а на якому рівні. Наявні різні стильові полюси. Не можна порівнювати, наприклад, Штокгаузена і Пярта, Булеза и Пендерецького, Скорика, Сильвестрова і Бріттена. Водночас, незважаючи на те, що музика — це неймовірно складний світ, пов’язаний із духовною діяльністю кожної людини, їй притаманні загальні, однакові тенденції. Коли певною мелодією або піснею починають захоплюватись у різних куточках світу, це свідчить, що в нас дуже багато спільного. Людей можуть об’єднувати і прості музичні форми, і складні — у звужених колах меломани слухають Моцарта, Гайдна, Шопена… В Україні академічна музика не набула масового впливу на слухачів, у плані публічного виконання затінена, а в розвинених країнах є певний баланс між розважальною і серйозною музикою, існує безліч академічних фестивалів, де лунає класика, сучасні твори, в тому числі експериментальні. Певно, грає свою негативну роль те, що ми живемо в країні, де практично тільки починається розбудова з розвалу або — розвал розбудови. Ми опинились у дуже складній ситуації, і тут можна звинувачувати тільки обставини і час, ми проходимо певний період, що не залежить від волі тієї чи іншої людини, ніхто не може його відмінити. В історії щось схоже час від часу відбувається в різних країнах.
— Як Ви ставитеся до творчості молодих композиторів, котрі в пошуках абсолютної новизни пишуть ніби вправи з гармонії, у яких цілком відсутня мелодія?
— Молоді тепер досить грамотні, вони це спеціально роблять.
— Але ж це абракадабра.
— До молодих композиторів ставлюся позитивно, кожен із них має на цій землі пройти своє чистилище. Вони повинні себе знайти, а шляхи часто неймовірно складні. Як розвивається молодий композитор? У спільний вузол зав’язані амбіції, розуміння світу, бажання зробити щось таке, чого ніхто досі не робив. Тому молодий композитор починає в сучасній музиці розробляти якийсь елітарний сегмент, сектор, тобто потрапляє у своєрідну секту, де перебуває в якійсь спільній напрузі й водночас відбивається від інших, йому здається, що він робить щось важливе, не притаманне будь-кому, те, чого не можуть зробити інші. Ці авангардні, андеґраундні “вправи” — теж певний відтинок шляху, від якого чимало молодих людей потім відходять і пишуть музику зовсім іншу, іноді просто протилежну, бо розвертаються не на дев’яносто градусів, а на сто вісімдесят. Прикладів дуже багато. У часи, коли я був молодий, музичні експерименти жорстко присікалися, — така була ідеологія, — і в музичному середовищі знаходилися люди, котрі чітко знали, як треба і як не треба творити. Хоча це не давало результату, бо музику, яку вони писали, народ теж не сприймав. Нині кожен пише, як на душу лягає. Інтернет розширив будь-які рамки, студенти консерваторій вишукують екзотичну інформацію з усього світу. Але проблема в тім, щоб розкрити власне неповторне “я”. Деякі йдуть нормально, деякі залишаються в нетрях. Це складний шлях будь-якого митця і будь-якої людини, яка чогось прагне. Що вибереш, так і буде. Я, в принципі, позитивно ставлюся до різних шукань, щось мені подобається, щось я байдуже минаю, не лаючи нікого. Хто знає, хто правий у цьому світі? Але! Стравинський уже в похилому віці сказав: “Чого б не було в цьому світі, яка б техніка не з’явилась у майбутньому, якщо не торкнеться твору рука талановитого майстра, нічого